Сьогодні до нашої «Вітальні» завітала особлива гостя. Коли під час нашої зустрічі у кабінет зайшов академік Михайло Андрейчин, то дуже зрадів, кажучи: «На цій людині тримається вся кафедра! Неодмінно розкажіть про цю неймовірну людину в газеті». Отож знайомтеся: Інна Станіславівна Іщук – доцентка кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами. 1973 року закінчила Тернопільський державний медичний інститут. 1985 року захистила кандидатську дисертацію на тему: «Клініка і терапія гострих кишкових захворювань з дисахаридазною недостатністю» (науковий керівник – М. А. Андрейчин). Вчене звання доцента їй присвоєно 1990 року. Напрями наукових досліджень та сфера наукових інтересів: особливості перебігу, діагностики та лікування ГКІ, гострих і хронічних гепатитів, Лайм-бореліозу та інших кліщових інфекцій людини. Є авторкою та співавторкою майже 200 праць, у тому числі 9 підручників і монографій, 4 винаходів і 7 рацпропозицій.
– Інно Станіславівно, поділіться найціннішим, що є в людини – світлими спогадами з дитинства.
– Я – корінна тернополянка. Мама ще до Другої світової війни мешкала в Тернополі. Батько ж родом із Хмельниччини. Дитинство наше, хоча це був повоєнний непростий час, було добрим, світлим, теплим, ми завжди відчували батьківську опіку. У нашій сім’ї панували любов і злагода. Батьки, я та старший брат Роман мешкали у маленькій однокімнатній квартирі. Але нам не було тісно. Після закінчення війни батьки зустрілися та одружилися, то батько ще й сестру із Хмельниччини сюди перевіз і допоміг влаштуватися на роботу, а згодом допоміг і братові, який повернувся з війни. Мама завжди тата підтримувала, всіх гостинно приймала, пригощала. Пригадую, як батькова сестра мовила про маму: «То є свята жінка», адже ніколи й нікому не відмовляла. Батько закінчував на Хмельниччині в Шепетівці медичне училище, здобував освіту фельдшера. Коли почалася війна, то він ще не встиг закінчити навчання, але пішов як фельдшер рятувати життя військових. Оселившись у Тернополі, вирішив продовжити навчання. Тож, коли 1957 року відкрився Тернопільський медичний інститут, він у віці 34 років став одним з перших його студентів. Відтак батько пішов на перший курс інституту, а я – в перший клас, світлої пам’яті брат Роман – у третій. Пригадую, зранку ми виходили, йшли разом до центральної вулиці міста. Тато ніс мій портфель, а я його сумку, тоді ж він мене цілував та йшов до інституту, а я в інший бік – до школи. Так щоранку, нині приємно згадувати ці миті.
– Але ж як вдавалося родині, де всі навчалися, виживати?
– Певна річ, батько не міг залишити сім’ю напризволяще. Після навчання він працював в обласній санітарній епідеміологічній станції, бувало, змушений був і розвантажувати вагони, і навіть здавати свою кров. Пригадую, ми з братом мали зробити уроки до того часу, як прийде батько з роботи. Тато для мене був завжди яскравим прикладом у житті. Він старанно навчався, тоді сумлінно працював, удома був господарем. Тому я поставила собі за мету теж старанно навчатися, щоб не засмучувати батьків.
– Ви обрали медицину, аби теж наслідувати батька?
– Коли тато навчався, виконував домашні завдання або ж читав, у хаті мала панувати тиша, видно було, наскільки йому було цікаво та важливо. Згодом він на мені практикував, як правильно бинтувати пов’язки. Коли ж вивчав анатомію, вдома завжди знаходилися необхідні предмети, кістки тощо. Тому медицина була цікава мені з дитинства. У школі я навчалася старанно, обожнювала точні науки. Часто брала участь в олімпіадах з математики, фізики, хімії. Пригадую, тоді вчитель з математики дуже хотів, щоб я вступила в московський університет. Але в мене плани на життя були інші. Тож, закінчивши школу, з першого разу вступила у Тернопільський державний медичний інститут. Той радісний день донині стоїть перед очима. Поспіхом перевіряю списки тих, хто успішно склав іспити і вступив, і моїй радості не було меж, коли побачила там своє прізвище. Вибігла на вулицю, обійняла маму з татом, які незмінно були поруч і підтримували мене.
– Яким було ваше студентське життя?
– Шість років навчання промайнули, мов одна мить. Але вони були дуже щасливі, насичені, цікаві. У нас була дуже гарна дружна група, в якій навчалися студенти з різних куточків України. З багатьма одногрупниками спілкуємося донині. Надто, коли розпочалася війна, часто телефонуємо, листуємося, хвилюємося один за одного. Студентське життя тоді було цікавим навіть завдяки колгоспам. Наставала осінь й потрібно було всім їхати збирати урожай буряків, картоплі. Вдень ми працювали на полі, а ввечері всі разом збиралися біля вогнища, гуляли, сміялися, співали під гітару пісень. А ще студентам було набагато простіше подорожувати. Ми разом багато де побували: в музеї Пирогова, на Закарпатті тощо. Коли закінчували інститут, настав день прощатися та роз’їжджатися, дуже сумували.
– Знаємо, що певний час ви працювали лікаркою. Розкажіть про цей період детальніше.
– Навчаючись в інституті, я вже почала займатися науковою роботою. Моїм незмінним науковим керівником був Михайло Антонович Андрейчин, який увесь час підтримував мене, спонукав до розвитку та вдосконалення (його підтримку відчуваю й донині). Після закінчення навчання в мене постало питання: ким буду? Під час практичних занять в інституті мені сподобалася інфекційна гостра патологія, під час її лікування можна побачити ефект своєї роботи. Скажімо, якщо пацієнта доправляють чи з менінгококовою інфекцією, без свідомості, чи з тяжким отруєнням, ти правильно ставиш діагноз, лікуєш і бачиш, що хворому вже швидко стає краще.
Я дізналася про вакантне місце інфекціоніста в Зборівській райлікарні, тож попросила, щоб згідно з розподілом мене спрямували туди. Але почула, що немає підстав, аби мене залишити на Тернопільщині, адже тоді розподіл був всесоюзний. І мене відправили інфекціоністом у Рівненську область Млинівський район, село Демидівку, де було районне інфекційне відділення. Інтернатуру проходила на базі Рівненської міської лікарні. Пригадую перші дні в лікарні, перших тяжкохворих. Один випадок закарбувався у пам’яті. Це був початок інтернатури, я чергувала з лікарем з Острога, психіатром. Тож він мене, молодого інтерна, залишив на чергуванні, а сам пішов вирішувати свої справи. Серпень, спека, привозять хворого з харчовою токсикоінфекцією, у нього судоми, пульс нитковидний. Спершу дуже розгубилася, але, зрозумівши, що його життя у моїх руках, опанувала себе та взялася допомагати хворому. За якийсь час привозять дев’ятимісячне немовля, яке батьки примудрилися нагодувати котлетами… Лікар-інтерн у перший рік не має права самостійно чергувати, повинен бути під керівництвом досвідченого фахівця. Я завжди повторюю своїм студентам: не будьте самовпевнені, завжди використовуйте допомогу старших, прислухайтеся.
Після закінчення інтернатури я поїхала за скеруванням у Демидівку. Там у мене було пів ставки у стаціонарі, а ще пів – у поліклініці. Але думки про науку мене вперто не покидали. Порадилася з Михайлом Андрейчиним, він підтримав, дав тему, я придбала відповідні реактиви. Але робота у селі не давала можливості займатися наукою. Це були часи, коли виїжджали всі на огляд працівників сільського господарства, а мене залишали одну в поліклініці, мені доводилося працювати і за терапевта, і за лора, і за педіатра. Тому не було змоги проводити дослідження. А ще, крім роботи, тоді лікарям виділяли ділянку з буряками в полі, яку потрібно було посапати після робочого дня. Бувало, працюєш на полі, бачиш, їде «швидка», кидаєш сапку та біжиш у лікарню, адже потрібно прийняти хворого. Робота в лікарні мені дала багато для професійного розвитку. Колектив у нас був дуже хороший, дружній, усі підтримували один одного. Пригадую, ранкова п’ятихвилинка, доповідає черговий лікар про зміну. Якщо ж були тяжкі хворі, лікарі запитували: «Я тут потрібен?», адже розуміли, що у відділенні перебуває пацієнт, якому необхідна негайна допомога. Коли я вже працювала у Тернополі на кафедрі інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами, мені легко було чергувати у лікарні, спілкуватися з хворими, адже мала терапевтичні навички.
– Зрештою, ви зробили вибір на користь науки?
– Так, через велике бажання займатися наукою я вирішила повернутися в Тернопіль. Тут вступила асистентом на кафедру. Зараз у зв’язку з медичними реформами в нас відділення стало менше. Тоді різнопрофільних хворих було і по 150 осіб, тож доводилося чергувати не лише у відділенні, а й у всій лікарні та санпропускнику. Цілу ніч бігала до пацієнтів у різних відділеннях. Водночас потрібно було обстежувати хворих і писати кандидатську дисертацію. У мене тема була «Клініка і терапія гострих кишкових захворювань з дисахаридазною недостатністю» під незмінним керівництвом професора Михайла Андрейчина. Нині з дослідженням трохи легше, адже є відповідні лабораторії, комп’ютерне оснащення, багато лаборантів. Тоді ж цього було значно менше. Мені потрібно було прийти зранку, о шостій годині, зробити забір крові. В мене ж була така методика, щоб шість разів з інтервалом у 30 хвилин проводити аналіз крові, давати цукрові навантаження та виводити відповідні цукрові криві. Опісля провести заняття зі студентами, всі необхідні обстеження. Я сама готувала реактиви, мила пробірки, здійснювала всю роботу, яку нині переважно виконують лаборанти. Влітку ж займалася експериментальною частиною на кроликах. Спершу ходила для цього в інститутський віварій. Проводила з ними необхідні дослідження, але це займало багато часу, якого в мене просто не було. Тому в подальшому забирала кроликів разом з клітками додому.
– Як вам працювалося зі студентами?
– Робота в лікарні мені дала дуже багато практичних навичок і вражень. Тому на кожному занятті розповідаю випадки з власного досвіду. Наприклад, викладаючи респіраторні інфекції, грип чи парагрип, пригадую, як чергувала в лікарні в Демидівці, була зима, сніг довкола й раптово заїжджає автомобіль на територію лікарні, вибігає переляканий чоловік з маленькою дитиною на руках і кричить: «Лікарю, рятуйте, дитина задихається». Ти ж відразу починаєш аналізувати: якщо причиною було б стороннє тіло, він би дитину не довіз, отже, якийсь круп, спазм, і відразу проводиш необхідні лікувальні процедури. А були хворі на менінгококову інфекцію, правець. Поділилася спогадами зі студентами, а тоді запитую: «Як ви вчинили б у цьому разі, що насамперед зробили б?». Тож практично щодо всіх актуальних інфекцій у мене є спостереження з особистої практики. Тому можу наочно про все розповісти, студентам завжди цікаво це слухати, в нас щоразу виникають жваві дискусії.
Праця зі студентами мені дуже подобається, надихає.
– Як складалася ваша кар’єра далі?
– Після того, як написала та успішно захистила дисертацію, стала доценткою, завідувачкою навчальним процесом кафедри й так працюю донині. Наступного року виповниться 50 років, як я тут труджуся. У мене немає жодного дня перерви робочого стажу. Ні разу не задумувалася над тим, аби змінити спеціальність, роботу чи місце. Завжди відчувала: займаюся тим, що люблю, що мене надихає та розумово збагачує.
Багато доводилося консультувати хворих у різних медичних закладах. Коли була санавіація, ми на літаках, гелікоптерах, медичних автомобілях виїжджали чи літали у різні лікарні області. Якщо в тому чи іншому куточку Тернопільщини був складний хворий, везли його до обласного центру.
– Невже не хотілося повернутися у практичну медицину?
– Раніше не було такого чіткого поділу між викладанням, наукою та практикою й з огляду на свій стаж, гадаю, що це було правильно. У минулі роки ставлення до доцента, професора, викладача було значно кращим, ніж нині, після медичної реформи. Адже останніми роками викладачів відлучили від практичної медицини, через цю реорганізацію вони не мають, так би мовити, ключів доступу до хворих. Коли я була асистентом, мала закріплену за мною палату з хворими, яких вела. Як уже розповідала, консультувала хворих як у Тернополі, так і по області. Відповідала за відділення вірусного гепатиту, а це цілий поверх. Працювала й у вихідні. Тож не відчувала себе лише викладачкою чи науковицею, завжди знала, що я – лікарка. Завдяки цьому в мене дуже багато друзів і знайомих, які свого часу були моїми пацієнтами. Тепер викладачі на клінічній кафедрі не мають палат, вони можуть показати хворого студентам, але його не ведуть, не проводять консультації. Лише декому вдається знайти місце в приватному лікувальному закладі за сумісництвом, щоб мати доступ до хворих. На жаль, зараз у клінічній медицині не використовують повною мірою потенціал кафедр. Адже викладачі переважно працьовиті, багато вчаться, читають, найновішу медичну літературу, освоюють нові методи діагностики та лікування, дуже прикро, що вони не залучені вповні до практичної роботи з хворими. Я ж свого часу понад тридцять років консультувала пацієнтів в обласних лікарнях. Щодня були виклики, а це дуже важливі практика та досвід. Мені ж дуже пощастило, адже хотіла бути інфекціоністом і ним стала, прагнула займатися наукою та вчити молодих людей – і це втілила у життя.
– Медицина, наука – це ваше покликання, і це прекрасно. Але у вас ще є чудова сім’я.
– Теплими спогадами поділюся про світлої пам’яті брата Романа. Він був надзвичайно здібним, талановитим, мав «золоті руки». Працював у відділі головного інженера товариства «Ватра». Ще навчаючись у старших класах школи, був чемпіоном з авіамоделювання. Згодом служив у морфлоті. Завжди і всім допомагав, був дуже добрим. Мав дружину та донечку Оксанку. Той нещасний випадок, який забрав життя нашого Ромашки (так називала його мама), став великою трагедією для нашої сім’ї. Донині, коли згадую про брата, серце стискається від болю…
Тривалий час не могла оговтатися після втрати, всю себе присвячувала праці. Тож на роботі й зустріла свого майбутнього чоловіка Ігоря Кириловича Лойка. Ми одружилися. Згодом у нас народився син Ігор. Доводилося поєднувати роботу та сім’ю. Але Ігор, як і я, був дуже старанним учнем, закінчив школу із золотою медаллю. Зростав у медичній викладацькій родині, тож продовжив нашу сімейну справу. Вступив у Тернопільський медичний інститут, вчився дуже добре. Після закінчення навчання залишився в університеті, пройшов у клінічну ординатуру, аспірантуру, захистив дисертацію, зараз працює на кафедрі хірургії № 2, навчає іноземних студентів.
У Ігоря є донечка, наша улюблена онучка Анна, їй 15 років. Гарна, розумна, здібна до навчання. Торік на «відмінно» закінчила музичну школу по класу фортепіано. Спершу розповідала, що хоче бути юристом, але з часом її уподобання змінилися. Зараз уже роздумує над тим, щоб обрати медичну освіту.
– З огляду на ваш багаторічний стаж, що ви могли б порадити сучасним студентам?
– Завжди досягайте своєї мети та намічених цілей! У кожного в житті свої пріоритети: хтось обирає професію з огляду на заробіток, хтось з ще якихось причин. Я ж переконана, що потрібно обирати ту спеціальність, до якої лежать серце та душа. Якщо займаєшся справді своєю справою, неодмінно досягнеш поставленої мети та доб’єшся успіху, отримуватимеш задоволення від роботи. Я виросла у сім’ї, де ніколи не було великого достатку, та й загалом гроші у нас ніколи не були на першому місці. Мама нас вчила, що головне в житті – це сім’я, мир і спокій, міцне здоров’я, людяність. Тому в нас пріоритетом було займатися справою, яка приносить душевну гармонію та задоволення й, звісно, користь людям. Тому якщо пішов у медичний університет – вчися, старайся, добивайся. Нині для молоді відкрито цілий світ, немає кордонів для розвитку.
– Щиро вдячна за цікаву розмову. Розмову не лише про медицину, науку, а й про добро, ласку та сімейний затишок.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО