Як зізнається студентка 3-го курсу медичного факультету Діана Сторощук, вдома вона буває зрідка, адже рідний Кривий Ріг від Тернополя – так далеко! З нашим містом дівчина вперше познайомилася три роки тому, коли приїхала навчатися в ТНМУ. І відразу ж поринула не лише у студентське життя, а й долучилася до громадської діяльності. Діана – активна волонтерка, учасниця загальноуніверситетського волонтерського руху «Misericordia», захоплюється арттерапією, дослідниця історичної спадщини в рамках роботи громадської організації «Інститут досліджень національної спадщини». Як їй вдається усе встигати? Про це та інше – у нашій розмові.
– Діано, коли чітко усвідомили, що хочете пов’язати власне життя з медициною? Можливо, хтось з родини надихнув?
– У моїй родині лікарів немає, але бабуся Тетяна по маминій лінії все життя працювала операційною медсестрою у відділенні акушерства та гінекології. Лікарем я хотіла стати з дитинства. Обожнювала гратися в лікарню, де лікувала ляльок. Остаточно ж вирішила, що вступатиму до медичного вишу, в 11-ому класі.
– Бабуся раділа цьому чи, навпаки, відраджувала?
– Не можу сказати, що бабуся дуже раділа, але й не була проти. Сказала, що це мій вибір, і вона його приймає та поважає.
– Чому обрали для вступу Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського?
– Я сама з Кривого Рогу, навчалася в Криворізькій гімназії. Про ТНМУ мені розповідали знайомі, як про університет з дуже гарними умовами навчання, де дають якісні знання. Тож коли закінчила школу та подавала документи, то Тернопіль у мене був в пріоритеті.
– Пригадуєте свої перші враження про місто та про університет? Що вас найбільше вразило?
– Насамперед відстань від рідного дому, адже це справді дуже далеко, майже 800 кілометрів. До того ж у Тернополі я не була жодного разу. Кривий Ріг дуже великий, а Тернопіль – маленьке, але надзвичайно гарне затишне місто. В нас більшість розмовляє російською, але, оскільки я навчалася в українській школі, то, переїхавши до Тернополя, не мала з мовою жодних проблем. Подобаються мені й тернополяни, а в університеті – викладачі. До кого не звернешся – завжди допоможуть. Знаєте, як у Біблії: «Шукайте – і знайдете. Стукайте – і вам відчинять». Це про людей у нашому університеті. В нас справді чудові викладачі – і як фахівці, і як люди. Більшість викладачів, якщо звернутися, коли щось тобі незрозуміло, то завжди зайвий раз покажуть, підкажуть, обов’язково допоможуть.
– Складно вливатися у студентське життя? Що було найважче на першому курсі?
– Аж надто важко не було, хоча в медичному виші апріорі нелегко навчатися. Непросто було звикнути до самого стилю навчання. Якщо порівнювати зі школою, це цілком різні підходи: в школі вчителі стежать за тим, щоб діти вчилися, в університеті ж ніхто тягнути не буде, все залежить від самостійності, свідомості та організованості самого студента.
– Своїми результатами в навчанні задоволені?
– Знаю, що можу краще, і крок за кроком до цього йду. Зараз почалися клінічні дисципліни, де нас навчають практичним навичкам лікарів – це для мене надзвичайно цікаво! Нас навчають оглядати пацієнтів, спілкуватися з ними, проводити маніпуляцій. Щоправда, дуже прикро, що студенти й надалі в зв’язку із ситуацією з COVID-19 не мають змоги контактувати з реальними пацієнтами, тому ми навчаємося у симуляційному кабінеті.
– Вже вирішили, який напрямок оберете?
– Ні, ще не визначилася. Задумуюся про акушерство та гінекологію, але ще зарано однозначно стверджувати. Визначуся ближче до п’ятого курсу.
– Чим захоплюєтеся у вільний від навчання час?
– Навчаючись у школі, впродовж дев’яти років займалася народними танцями, чотири роки – верховою їздою. Коли вступила до університету, то відкрила для себе ще одне захоплення, якому нині приділяю найбільше часу – це арттерапія для дітей. Так захопилася, що на тему арттерапії навіть написала на першому курсі наукову роботу, з якою на конгресі молодих вчених посіла друге місце. Регулярно відвідую Тернопільський обласний навчально-реабілітаційний центр на вул. Братів Бойчуків, Тернопільський благодійний фонд «Карітас», де малюємо з дітками. Цього року також планую подати для друку наукову роботу на тему арттерапії англійською мовою.
– Як з’явилася думка писати наукову роботу?
– Арттерапія – методика, що передбачає лікування за допомогою мистецтва. Одна з її основних технік – лікування малюванням і кольорами, тобто без жодного застосування ліків. Дуже доречне використання арттерапії й з профілактичною метою, саме тому в дитинстві всі так люблять малювати. Малювання допомагає, з одного боку, краще пізнати себе, з іншого – поліпшити свій психоемоційний стан. Ми малюємо з дітками їхні мрії, думки. Помітила, як це позитивно впливає на емоційний стан: діти розкриваються в процесі малювання, стають більш активними, радісними. Під час малювання ми також з ними спілкуємося на найрізноманітніші теми, пригощаємо їх солодощами. Дітки бачать у нас друзів!
Так я й дійшла до думки, що варто написати наукову роботу на цю тему, бо арттерапія справді має суттєвий вплив на дітей. Мене підтримали в цьому починанні викладачі, доценти кафедри педагогіки вищої школи та суспільних дисциплін ТНМУ Тарас Богданович Кадобний і Леонід Васильович Кравчук, з якими ми, власне, й проводимо ці заняття з арттерапії для діток, а також разом займаємося волонтерською діяльністю.
– Коли вперше долучилися до волонтерського руху?
– Ще в Кривому Розі, коли почалася російсько-українська війна на сході нашої країни, ми разом з друзями допомагали нашим воїнам: і плели сітки, й одяг збирали, й малюнки передавали. Коли вступила до університету та дізналася, що тут діє загальноуніверситетський волонтерський рух «Misericordia», то відразу долучилася до нього. Що робимо? Збираємо та передаємо одяг, продукти харчування й іграшки для дітей, проводимо уроки арттерапії, збираємо кошти на лікування та реабілітацію, допомагаємо нашим воїнам, передаємо їм речі першої необхідності. Загалом співпрацюємо з 23-ома партнерами – це і лікарні, і школи, і реабілітаційні центри.
Від початку цього навчального року вже організували майже 40 заходів. Серед останніх, зокрема, проєкт до Дня Святого Миколая «Миколай про тебе пам’ятає», в рамках якого завітали до Тернопільського обласного навчально-реабілітаційного центру, а також відвідали одного з його випускників – Ігоря Баранишина. Періодично провідуємо його, передаємо книжки, які він дуже любить читати, також позаминулого року зібрали понад 15 тисяч гривень для реабілітації, яку Ігор щороку проходить у Микулинецькій обласній фізіотерапевтичній лікарні реабілітації.
– Ви також є учасницею громадської організації «Інститут досліджень національної спадщини»?
– Так, ми досліджуємо нашу історію, відновлюємо пам’ятники, меморіальні дошки загиблим героям. Нещодавно на території навчально-оздоровчого комплексу «Червона калина» відкрили музей-криївку та інсценізували повстанський бій, що відбувся в буремних 1940-х роках.
– Як вдається на все це знаходити час?
– Насправді досить важко поєднувати навчання та громадську, волонтерську роботу, але мені це вдається. Доводиться жертвувати якимись особистими моментами, менше відпочивати. Втім, я все ж намагаюся спланувати час так, щоб його завжди вистачало й на якісне навчання, й на захоплення, й на відпочинок, на заняття спортом, на прогулянки.
– Що вас найбільше відновлює, надихає, додає енергії?
– Найкраще для мене, що знімає втому, – це прогулянка парком і біля Тернопільського ставу. Надихають та додають енергії гарні місця, краєвиди. Люблю сама побути на природі, розібратися з думками, надихнутися – та йти далі.
– Що порадили б майбутнім студентам, першокурсникам?
– Мабуть, по-перше, перемагати власні страхи, а по-друге, наполегливо йти до мети – й тоді все вдасться.
– Чи маєте життєве кредо?
– Дорогу здолає той, хто йде!
– Які три мети хотіли б досягти через років 10-15?
– Насамперед хотіла б стати справжнім лікарем. По-друге, я, очевидно, не залишу волонтерську роботу. Третя ж мета, мабуть, найголовніша: хочу бути тією людиною, якою пишатимуться мої батьки.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА