15 травня виповнюється 170 років, як у с. Зарубинці (нині – Збаразька міська громада), що на Тернопільщині, в подружжя Якова та Гонорати Горбачевських народився син Іван, якому випаде доля стати вченим світового масштабу.
Показово, що саме у травні, але вже 1999 р., в цьому селі на горищі старої «дяківки» знайшли унікальний архів – кілька сотень пожовклих від часу карток і книжок. Головне, що вони додали деякі факти й щодо родини Горбачевських. Зокрема, в одній із метричних книг був запис про народження Івана Горбачевського. Більше того, у документі було згадано навіть повитуху Данієлю Білявську, яка приймала немовля, та хрещених батьків – панотця Лева Равського та їмость Катерину Лагодинську.
Іванів батько – Яків Горбачевський. Наразі з його життєпису не так уже й багато відомо інформації. Знаємо, що народився він 1 листопада 1817 р. Де саме? Стверджувати з упевненістю поки що не доводиться. Можливо, на Прикарпатті, якщо виходити з того, що його батько в цьому краї спочив у Бозі. В розмові з краєзнавцем, начальником відділу туризму та охорони культурної спадщини Збаразької міської ради Русланом Підставкою дізнався, що «Шематизм» Д. Блажейовського відображає переміщення духовенства з парафії на іншу парафію лише із 1832 р. Знаходимо там запис, що Василь Горбачевський (батько о. Якова та дідусь Івана Горбачевського) 1773 р. народження, висвячений був 1800-го, правив Богослужіння у селах Кінчаки (біля м. Галич на теперішній Івано-Франківщині, Тростянці (нині – Монастириська територіальна громада на Тернопільщині), Деліїв (тепер Делієве, також на Прикарпатті), упокоївся 7 грудня 1845 р. в Делієві. Прикметно, що священницьку справу свого батька Василя Горбачевського продовжив не лише Яків, а ще й Венедикт, Северин, Хризант, які мали парафії у селах сучасних Тернопільщини та Івано-Франківщини.
Якова Горбачевського на священника висвятили 1848 р. і свій власний шлях духівника він розпочав у с. Гадинківці, що тепер є у складі Копичинецької громади, що на Тернопільщині. Тут він прослужив два роки й 1850-го отримав парафію у с. Зарубинці, де 19 років навчав Божого слова місцевих мешканців. Це село розташувалося за сім кілометрів від м. Збараж. Перша письмова згадка про цей населений пункт датується 1521-м роком як Заруб. З історії Зарубинців також відомо, що в XVII ст. тут спорудили палац.
Якщо розгорнути книжку «Збараж і околиці в спогадах емігрантів», що побачила світ у Тернополі 1993 р., то з однієї із статей дізнаємося, що в час Якова Горбачевського у Зарубинцях було 108 дворів. Автор Степан Твардовський – виходець із цього села, твердить, що тутешні люди були незаможні, не мали потрібних коштів на розбудову села. Землі було багато, але такої, щоб обробляти під посіви, було мало, переважно місцевість тут гориста. Селяни були власниками лише 600 моргів поля, в тому числі понад 100 моргів покривали мочарища та болота в одній частині села, а каміння – в іншій. Більшість мешканців Зарубинців або взагалі не володіла земельними ділянками, або була власниками від одного до дев’яти моргів поля. Село не мало навіть громадського пасовища. Але був громадський шпихлір, що розташувався біля церкви, й ставав часто в нагоді місцевим жителям, зокрема, під час переднівку. За словами автора статті, селяни позичали там збіжжя на відсотки, яке після жнив повертали. З інших фактів цікаво й те, що село користувалося трьома криницями-помпами.
Серед місцевих мешканців ходять кілька легенд про назву їхнього села. Бібліотекарка бібліотеки-філії с. Зарубинці Наталія Цвях мовить: «Зокрема, одне з таких народних сказань розповідає, що на місці зрубу, який утворився після валки лісу, поселилися люди. І від того часу це поселення отримало наймення Зарубинці». Інша ж легенда гласить, що колись тут був маєток пана Заруби. Він покохав дівчину-кріпачку. Але вона не відповіла йому взаємністю й тоді пан її вбив, а сам скоїв самогубство – повісився. Після того кривавого дійства це місце назвали Зарубинці.
Наталія Цвях каже, що у селі побутує легенда про джерело, яке є неподалік Зарубинців. Воно має чудодійну силу. Тож у цьому населеному пункті ходить повір’я, що коли засуха та тривалий час немає дощу, то три вдови йдуть чистити це джерело, після чого падає дощ і зрошує землю. Цікавою є й оповідка про кам’яні хрести, що навколо села. Вони стоять на околицях с. Зарубинці й у центрі так, що умовно утворюють один хрест. Одна з таких фігур розташована у центрі села, друга – при в’їзді до нього, а ще по одній – у напрямках м. Збараж і сусіднього с. Дубівці. Пані Наталя зауважує, що коли й ким побудовані ці хрести, невідомо. Відаємо хіба, коли знову заглянемо в книжку «Збараж і околиці в спогадах емігрантів», що у кінці с. Зарубинці на роздоріжжі в XIX ст. постала фігура на честь скасування панщини 1848 р. Біля цього хреста щороку на Водохреще відправляли святкове Богослужіння та освячували воду. Тут усією громадою збиралися й на Зелені свята, де теж була відправа, а опісля процесія, співаючи духовні пісні, рушала у поля, на яких священник благословляв збіжжя, що дозрівало, спільно з вірянами просив Бога, як пише автор, послати багаті та успішні жнива.
Який вигляд мала церква, коли тут Богослужіння відправляв о. Яків, тепер у селі достеменно не знають. Відають лише, що була вона дерев’яна та згоріла, а 1905 р. поруч на високому горбку збудували вже кам’яний храм на честь Св. Івана Богослова. Показово, що Свята Літургія тут звучала й у комуністичні часи. Тривалими роками про місце, де стояла дерев’яна церква, тутешнім людям нагадувала липа, кілька років тому це старе крислате дерево спиляли.
Нове покоління роду Горбачевських прийшло на білий світ саме у Зарубинцях. В о. Якова та його дружини Гонорати було аж восьмеро дітей: Корнелій (1850 р.), Марія (1852 р.), Іван (1854-1942 рр.), Антін (1856-1944 рр.), Яків (1858-1860 рр.), Климентина (1862 р.), Йосиф (1864 р.), Стефанія (1868 р.). На превеликий жаль, троє з них – Корнелій, Яків і Климентина померли ще маленькими. Скажімо, Климентині не було навіть року, а Якову – лише два рочки. Не відомо, коли покинули білий світ Йосип і Стефанія.
Але, схоже, ці дані не є цілком достовірні, якщо зважити на інформацію краєзнавця Руслана Підставки. Життям Горбачевських ще донедавна він мало цікавився. Здається, я запалив його цією темою. Вже впродовж квітня 2024 р. пану Русланові вдалося роздобути певний шмат цікавинок, а точніше, історичних документальних фактів, з яких деякі навіть сенсаційні. Їх викладаю, розуміючи, що вони вимагають подальших досліджень. Отож, Русланові Підставці поталанило отримати доступ до книг Зарубинецької церкви. Зокрема, йдеться про книгу обліку надходжень коштів до церковної каси «Капеланії с. Зарубинці з селами Івашківці та Опрілівці» з січня 1854 р. до 1868 р. (де регулярні ревізії проводили місцеві декани – отці Антоній Бохенський та Степан Качала й робили відповідні записи). Інше джерело інформативності – «Список людності (парафіян) греко-католицької капеланії с. Зарубинці під титулом Св. Іоанна Богослова. Року Божого 1867» (з власноручними записами під час візитації до с. Зарубинці митрополита Йосифа Сембратовича у 1874 та 1882 роках). Завдяки цим книгам, як твердить краєзнавець, по-перше, встановлено точні дати народження о. Якова Горбачевського, його дружини та дітей. По-друге, збільшено на одну особу склад цієї сім’ї (очевидно, ще в с. Гадинківцях 17 вересня 1849 р. народилася найстарша до-нька Михайлина («Міхаліна») й, по-третє, що є найважливішим, встановлено подвійні імена найвідоміших Горбачевських – Івана та Антіна.
У музеї-садибі академіка Івана Горбачевського в с. Зарубинці на одному зі стендів викладено світлину, на якій зафіксовано фрагмент метричної книги про народження майбутнього вченого. У графі «Ім’я» вказано латинською мовою «Ioannes Theologus», тобто Іван Богослов. Краєзнавець Руслан Підставка, звісно, одразу ж звернув увагу на цей запис, але спочатку в нього майнула гадка, що, напевно, це помилка тодішнього збаразького декана о. Антонія Бохенського, який хрестив сина пароха о. Якова Горбачевського. Помилка, бо у с. Зарубинці є церква Івана Богослова. Але ні, виявляється, що Іван таки отримав подвійне ім’я (binominus) – Іван-Богослов. Усвідомлюємо, що Богослов – це не ім’я, а характеристика людини, яка писала чи вчила про єдиного Бога. Проте не лише Іван Горбачевський, а й відтак молодший його брат Антін, якого знаємо нині як видатного правника, адвоката, громадсько-політичного діяча, отримав подвійне ім’я. Антін записаний у метричній книзі, як Antonius Magnus. Антіну дано ймення, припускає Руслан Підставка, на честь засновника християнського відлюдницького чернецтва та пустельництва, ініціатора монашого життя в християнстві – Св. Антонія Великого, якого церква канонізувала і зарахувала до лику святих.
Але, гортаючи старі книги церкви с. Зарубинці, пан Підставка наштовхнувся на сенсаційний чи принаймні досі дивний факт. «Донька о. Якова Горбачевського – Стефанія, 1868 р. н., виявилася сином Стефаном у церковній книзі. І не просто Стефаном, а «Stephanno Archidiak (onus)». Однозначно, що названо на честь Святого архідиякона та первомученика Стефана. «Корнелій, Марія, Климентина і Яків до цього родоводу, чомусь, не вписані», – мовить краєзнавець. Тож на дослідників роду Горбачевських чекає ще велика робота. Я ж у цій книзі поки що наводитиму усталену вже інформацію про Горбачевських.
Зате дослідники єдині у своїх розвідках, трактуваннях, що родина Горбачевських була національно свідома. Всі зростали у любові до Бога та України, до праці та знань. Носили національне вбрання щонеділі й у свята, звісно, ж усією сім’єю бували на Богослужіннях у церкві. Подбали також про велику книгозбірню, в якій, зокрема, були твори Тараса Шевченка, Івана Котляревського, інших класиків як української, так і світової літератур. Заповіти батька, зокрема, син Іван проніс через усе життя й передав як естафету своїм учням і послідовникам. Зрештою, відомо, що о. Яків проводив значну національно-виховну роботу й серед парафіян. Недарма ж його діяльністю часто цікавилася тодішня австрійська влада, тримала його у своєму полі зору.
Світлини Миколи ШОТА