На нагородження переможців конкурсу «Студент 2023 року ТНМУ» студентка першого курсу спеціальності «Громадське здоров’я» Світлана Березна прибула з фронту, куди знову повернулася наступного дня. Світлана здобула перемогу в номінації «За активну громадянську позицію». Вона – інструктор курсів з тактичної медицини для військовослужбовців і різноманітних служб України. Працювала на евакуації цивільного населення та поранених військових на Лиманському, Херсонському, Куп’янському та Бахмутському напрямках. Відкриває збори на витратники для навчання та комплектуючі для бойових медиків, авто, БпЛА. Закінчила 2023 року курс ATLS в Uniformed Services University, є сертифікованим інструктором від NAEMT, Всеукраїнської ради реанімації. Наразі працює інструктором в лавах однієї зі служб оборони України.
– Світлано, що особисто для вас означає перемога в конкурсі «Студент 2023 року ТНМУ»?
– Для мене важливо, що мій внесок відзначила університетська спільнота, адже завжди тішить, коли твої старання помічають. Гадаю, це має значення для кожного. Завжди мріяла про те, щоб моя діяльність, професія були корисними і для мене, і для інших.
– Звідки ви? Які моменти з дитинства згадуєте з особливою приємністю?
– Я народилася у місті Фастів, що на Київщині, у сім’ї інженерів. Можливо, вас здивую, але мої найприємніші спогади з дитинства – вимкнення світла. Коли у 1990-ті постійно вимикали світло, ми з татом, мамою і молодшим братом грали в карти, шахи. Дуже багато часу проводили тоді разом. І ось коли тепер знову вимикали світло, я з приємністю згадувала, що це вже було в моєму житті (сміється).
– Де застала вас звістка про те, що росія розпочала повномасштабну війну проти України?
– Звістка мене застала вдома – у селі Святопетрівське, що неподалік Києва. Мені зранку зателефонувала подруга зі словами: «Світлано, почалося». Хоча ми морально готувалися до цього, втім, спочатку в мене була паніка. Згодом зуміла зібратися. Я заміжня, маю двох маленьких донечок. Звісно, насамперед думала про них. Якийсь час ми залишалися вдома, потім хотіли поїхати до батьків у Фастів, зрештою, вирішили податися з друзями до Львова. Там жили перші місяці повномасштабного вторгнення.
– Коли й чому вирішили піти на фронт?
– Після закінчення Державного економіко-технологічного університету транспорту, що готував фахівців для сфери залізничного транспорту, я працювала на державному залізничному підприємстві «Укррефтранс» у Фастові, де була одним з керівників відділу. В мої обов’язки входила пожежна безпека, навчання людей на підприємстві. Ще в 2011-2012 роках мене зацікавило питання евакуаційних заходів у випадку якихось катастроф. Долучилася до волонтерської групи керівників різних підприємств і ми спільно почали розробляти план дій на залізниці у випадку природних чи техногенних катастроф у нашій країні.
Коли потрапила до Львова, приєдналася до волонтерської групи у Центрі соціального захисту для внутрішньо переміщених осіб, допомагала їм з реєстрацією, пошуком житла. Згодом почала ще виконувати різну підсобну роботу, працювала як санітарка у Львівській обласній клінічній лікарні. Лікарі, які організовувалися групами, щоб виїжджати з допомогою на фронт, запропонували мені поїхати разом з ними. Так почалися мої перші поїздки.
– Чи ви були готові до того, що побачили на фронті?
– Не можу сказати, що мені було страшно чи неприємно. Коли ти вже не маленька дівчинка, бачила мертвих людей, різні типи поранень, а також працювала певний період у шпиталі, то вже реагуєш не так гостро. Найважче було бачити мертвих дітей. Чому я кажу про тіла? Тому що мої перші евакуаційні місії були пов’язані з вивезенням та ідентифікацією тіл.
– Гадаю, далеко не кожен на таке здатен. Напевно, ви дуже психологічно сильна жінка?
– Напевно. Насправді важких моментів було багато, але вони здебільшого пов’язані зі спілкуванням. Люди є дуже різні, налагодити контакт іноді буває досить проблематично. З пораненими спілкуватися простіше, вони знають, що ти їм допомагаєш, і зазвичай йдуть назустріч. Та коли ризикуєш своїм життям у районі, де йдуть обстріли, вмовляєш людей, щоб вивезти їх, а вони ще й сильно опираються, – оце справді складно.
– Який випадок вас вразив найбільше?
– Найбільше мене вразили дві бабусі. Одна бабуся вийшла з величезним ящиком, в якому було десь тридцять курчат, уже доволі великих. Коли їй намагалися пояснити, що машина цивільна, заповнена людьми, і курчат не можемо взяти, в неї почалася паніка. Вона зі злістю вимагала, щоб ми це зробили. Діяти треба було негайно, тож ми тим, що було під рукою, якось прив’язали цей ящик на даху автівки. Та коли мчали на великій швидкості, ящик злетів. Гадаю, не треба пояснювати, чому ми не зупинилися та не спіймали курчат. Та бабуся почала у наш бік сипати такі прокльони, що неможливо передати…
І була ще одна бабуся. На таких людей колись казали «стара інтелігенція». Вийшла вона охайна, в пальті, з такою вінтажною сумочкою з металевою ручкою. І все, що вона несла із собою, крім цієї маленької сумочки, – велика ікона. Зазвичай у людей три-чотири величезні сумки, умовляєш брати лише одну, бо таке правило – один наплічник на людину, щоб усі вмістилися. Ми не могли відмовити цій бабусі. Розмістили ікону в машині, люди всю дорогу по черзі тримали її в руках. Десь через пів року в одному з телеграм-каналів я випадково натрапила на інформацію, що літня жінка в Івано-Франківську віддала волонтерам дуже старовинну ікону на закупівлю чогось необхідного для фронту. Я впізнала нашу бабусю! Вона сказала при цьому таку фразу: «Нехай ці кошти допоможуть повернути мені мій Харків».
– Який досвід під час перебування на фронті ви передусім здобули для себе?
– Досить суперечливий досвід. З одного боку, вмію тепер дуже сильно довіряти собі та людям, а з іншого – навчилася максимально ізолювати себе від людей, які для мене неприємні. Нині близько спілкуюся лише з тими, хто справді має значення в моєму житті. Нехай цих людей стало менше, але якість їх значно краща.
– Як вам вдається поєднувати навчання, сім’ю та працю на фронті?
– Допомагає тайм-менеджмент, розроблений моїм власним життям. Плюс – надзвичайна підтримка та допомога сім’ї. У мене немає жодної неефективної хвилини. Якщо я їду за кермом, то водночас слухаю лекції. Якщо читаю, то водночас п’ять книг, аби мій мозок не втомлювався від однієї інформації. Я роблю манікюр, фарбую волосся, але мої майстрині знають, що в мене є півтори години, й вони мають зробити все одночасно. Більше того, вони ще страждають, тому що я можу під час цього ввімкнути якусь лекцію з патанатомії, тож вони будуть її слухати разом зі мною (сміється). Навколо мене такі ж активні люди, як і я.
– Маючи вже вищу освіту, безліч додаткових кваліфікаційних навчань, що удосконалювали вас як спеціаліста у залізничній сфері, ви вирішили ще опанувати спеціальність «Громадське здоров’я». Навіщо?
– Водночас з евакуаційною допомогою я почала вести курси з тактичної медицини для військовослужбовців. Первинні ланки домедичної допомоги можна викладати за програмою без медичної освіти. Але мені цього було недостатньо, я хочу знати більше та вміти допомагати краще. Крім того, вмію робити певні маніпуляції, наприклад, інтубацію дихальних шляхів, які має право виконувати лише людина з медичною освітою. Тож щоб і навчитися більше, і процесуально законодавство не мало до мене претензій, прийняла рішення, що вступатиму в медичний університет.
– Чому саме ТНМУ?
– Мала намір вступати у Києві, що логічно – бо киянка. Та якось зустріла товариша, який живе у Тернополі, поділилася з ним про це, а він запропонував: «Подивися спочатку на наш медичний». Я приїхала, поспілкувалася з приймальною комісією. Мені сказали, що, на жаль, не зможу розпочати здобувати фах парамедика, як я хотіла, адже вже не встигну скласти НМТ. Мені запропонували «Громадське здоров’я», що теж дуже цікава та потрібна спеціальність. Пройшла співбесіди, склала тести й вступила. Та ось незабаром, 20 червня, складатиму НМТ і знову вступатиму в ТНМУ, вже на спеціальність «Парамедик».
– Ваша попередня освіта мало дотична до медичної. Не складно навчатися?
– Ні, вчитися люблю. Насправді я мріяла стати медиком, готувалася до цього, закінчила спеціалізовану гімназію, але здійснити цю мрію в роки мого вступу було досить складно фінансово. Хоча моя успішність була висока, але навіть мого прохідного балу не вистачило, адже тоді, 2005 року, набір на бюджет у медичному був дуже маленький. Мій молодший брат мав вступати через два роки. Розуміла, що він також, швидше за все, піде на платну форму навчання, а батьки два контракти не потягнуть. Тому пішла навчатися туди, куди вступила на бюджет, щоб мій брат теж міг здобути вищу освіту. Та тепер моя професійна мрія здійснюється.
– Опираючись на власний чималий досвід – і студентський, і життєвий, які поради можете дати нашим студентам?
– Насолоджуватися життям! Насолоджуватися освітою. Не вчитися з примусу. Полюбити навчання, адже коли вчишся, то автоматично розвиваєш свій мозок. Студентство також – це не лише вміння розвиватися, а й товаришувати, надавати підтримку одне одному, знаходити найкращих друзів. Окрім побратимів, яких я зустріла на фронті, найкращі друзі в мене саме з університету. Це люди, які живуть нині навіть на різних континентах, та ми підтримуємо з ними стосунки увесь цей час – а це вже двадцять років!
– Про що мрієте?
– Хочу побувати у Севастополі, поїхати в Ялту, бо Крим – це Україна. Луганськ і Донецьк – Україна. Хочу знову побачити ці міста. Хочеться Перемоги і глобальних змін для нашої країни. Більше того, хочу й можу бути до них причетною! І закликаю приєднуватися нашу молодь, наших студентів. Закликаю їх вчитися й ніколи не втрачати оптимізму, навіть у теперішніх непростих реаліях. Хтозна, можливо, саме серед наших студентів є людина, яка колись винайде ліки від раку. Кожен з нас може стати важливою ланкою в ланцюжку, що змінить хід історії людства.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА