Уродженець мальовничого міста Борщів Євстахій Столярчук не бачив свого сина Дмитра з 2021 року, відколи той пішов на чинну службу до Національної гвардії України. І ось уперше за п’ять років батько й син зустрілися у… лікарняній палаті торакального відділення Тернопільської обласної клінічної лікарні.
Воювали на різних напрямках, отримали поранення, після надання на місцях необхідної медичної допомоги були скеровані продовжувати лікування в Тернопільській обласній лікарні – цілком випадково. «Краще ми зустрілися б за інших обставин, – попри все, усміхається Дмитро Столярчук. – Але так сталося, що обоє були поранені. У мене неважке поранення, а ось татові пощастило трохи менше. І так звела нас доля, що аж зустрілися в одній лікарні».
«Так, обставини зустрічі не з найприємніших, але оптимальні в тому сенсі, що обидва залишилися живі», – слушно зауважує завідувач торакального відділення Тернопільської обласної клінічної лікарні, доцент кафедри хірургії №1 з урологією та малоінвазивною хірургією імені Л.Я. Ковальчука Віталій Мальований.
Пріоритетний напрям роботи торакального відділення – надання спеціалізованої допомоги хворим з патологією, захворюваннями та травмами органів грудної клітки: легень, серця, стравоходу, шлунку та діафрагми, а також проведення консультацій, планових та ургентних оперативних втручань. Утім, після повномасштабного вторгнення росії в Україну у лютому 2022 року фахівці відділення допомагають не лише цивільним, які звертаються з проблемами органів грудної клітки, а й активно лікують наших бійців. Упродовж цього часу у відділенні пролікували кількасот пацієнтів з мінно-вибуховою травмою та вогнепальними пораненнями. Як правило, у них поєднана травма: грудна клітка та верхні або нижні кінцівки, грудна клітка й живіт.
В Євстахія та Дмитра Столярчуків, як розповідає їхній лікар-куратор, хірургиня торакального відділення обласної клінічної лікарні Марія Саноцька, травматологічні ушкодження внаслідок вогнепального поранення. В батька – перелом стегна та гомілки, у сина – дрібні уламкові поранення ноги.
Євстахія Столярчука мобілізували на службу до Збройних сил України 13 лютого цього року. Пройшов навчання за кордоном, курси командирів в Україні, після чого служив у сотому батальйоні 61-ої окремої механізованої бригади, був командиром першого відділення. Разом з побратимами воював на одному з напрямків, де, власне, й отримав вогнепальне поранення в ногу та плече. Насамперед його прооперували у Сумах, потім продовжили лікування в Києві, а наприкінці вересня перевели до Тернополя. Вже тут фахівці нашої обласної лікарні поставили Євстахію Івановичу в ногу пластину. Триває післяопераційний період, ноги ще не згинає, тож наразі батько – на двох милицях. А син – на одній милиці.
2021 року Дмитро Столярчук, як уже згадано вище, пішов на чинну службу до Національної гвардії України. Коли розпочалася повномасштабна війна, підписав контракт з 15-тою бригадою оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади, яка є з’єднанням Національної гвардії України. У рамках кампанії «Гвардія наступу» 15-та бригада отримала назву «Кара-Даг» на честь однойменної гори в Криму.
Спочатку Дмитро служив у взводі спеціального призначення, виконував певні завдання. Потім пройшов навчання, отримавши перший сертифікат на пілотування квадрокоптера «Mavic» та перший сертифікат на пілотування FPV-дронів. Нині він – командир відділення ударних БпЛА. «І звичайно, сам пілотую дрони, разом з побратимами літаємо, працюємо. І досить непогано нам це вдається», – скромно усміхається Дмитро. «Має син і нагороди, – з гордістю мовить Євстахій Іванович, – зокрема, «Золотий хрест». Бійці-піхотинці бригади «Кара-Даг» знають: якщо команда Дмитра на позиціях – вони прикриті. «Хлопці довіряють нам, вони в нас впевнені. І ми водночас робимо все для того, щоб їх не розчарувати. Адже часто від злагодженості та професійності наших дій безпосередньо залежить їхнє життя», – зауважує Дмитро Столярчук. Зізнається, що війна змусила його переосмислити цінність людського життя. Він став серйознішим, розважливішим, дисциплінованішим навіть в елементарних речах.
Вогнепальне уламкове поранення Дмитро отримав кілька тижнів тому внаслідок нещасного випадку: коли розвантажували снаряди – вибухнула граната. Після лікування в Дніпрі Дмитра Столярчука скерували в Тернопільську обласну лікарню. Уявіть його здивування й радість, коли він дізнався, що сюди водночас прибув на лікування й батько!
Як так сталося, що за п’ять років вони побачилися вперше? Звичайно, спілкування постійно підтримували: завдяки мобільному зв’язку, через соціальні мережі. А ось піти у відпустку, щоб побачити рідних, Дмитрові все ніяк не вдавалося. Адже, як зауважує його батько, командир відділення завжди старається насамперед відправити своїх підлеглих, аніж піти сам. Скажімо, в їхнього водія захворіла мати, тож поступився відпусткою йому. В інших побратимів теж з’являлися вагомі причини. Вже торік восени мав ось-ось поїхати додому, аж раптом відпустки призупинили, адже бійців відправили на навчання за кордон.
«І ось аж за таких обставин нам вдалося зустрітися. Дякувати Богу, в мене неважке поранення: декілька уламків. Тож з милицею цілком нормально можу пересуватися», – з усмішкою каже Дмитро. Звичайно, ще буде реабілітація, також хоче побачитися з усіма рідними, а тоді планує повертатися на фронт: «Треба збирати докупи екіпаж, працювати, літати далі. Хлопці ж теж поранені, але телефонують, чекають».
Перебуванням, лікуванням і ставленням медичного персоналу в торакальному відділенні і Євстахій Іванович, і Дмитро надзвичайно задоволені. Кажуть, що до них у палату постійно заходять, запитують, що потрібно. «Ставлення лікарів – дуже тепле та скрупульозне, – наголошує Дмитро. – Сказали мені, що обов’язково маю пройти УЗД, КТ. Відповідаю, що наче немає такої потреби. Але ж ні, кажуть: ти повернувся з передової – треба тебе цілковито обстежити».
Завідувач торакального відділення Віталій Мальований переконаний, що лише так і повинно бути. Водночас зауважує, що переважна більшість військових ставляться до своїх поранень не так критично, якими вони є насправді. І це дає можливість їм швидше одужувати, адже якби вони надто заглиблювалися у власну проблему, ретельно аналізували ситуацію, їхня реакція була б цілком іншою. «На переможцях рани краще загоюються, – мовить Віталій Мальований. – Вони не задумуються над своїм станом, у них зовсім інші думки – про фронт, про побратимів. Вважаю, що для одужання це більше позитивний момент, аніж негативний. На їхньому лікуванні зосередимося ми, лікарі».
Оскільки в торакальному відділенні нині перебувають пацієнти з мінно-вибуховими травмами, то й оперативні втручання тут проводять нетипові, цікаві з фахової точки зору як для лікарів, так і студентів ТНМУ, особливо тих, які у майбутньому бачать себе хірургами. Віталій Мальований зауважує, що зараз, за його спостереженнями, в наших студентів з’явилася потужна мотивація й у навчанні, й у здобутті професії. Вони дуже широко займаються волонтерською діяльністю, зокрема й у торакальному відділенні. Коли сюди доправляють пацієнтів-військовослужбовців – удень чи вночі, студенти завжди тут є. Вони допомагають у перев’язувальній, виконують функції молодшого медичного персоналу. Віталій Васильович пригадує, що на початку повномасштабного вторгнення потяг з пораненими бійцями прибував у Тернопіль щотижня о 4-ій ранку, щоразу відділення приймало чимало пацієнтів, тож допомога студентів-волонтерів була дуже вагомою. Власне, як і тепер. «Здобуваючи цей досвід, вони водночас мають чому та для чого вчитися, а ми маємо їм що показати», – мовить Віталій Мальований.
Дуже багато пацієнтів-військових з комбінованими пораненнями грудної клітки та черевної порожнини з пошкодженням діафрагми й з випадом органів черевної порожнини внаслідок пошкодження діафрагми в грудну порожнину. Спочатку, 2022-ого, видаляючи сторонні тіла з м’яких тканин, грудної клітки, легень або середостіння, медики кожен підписували й навіть зберігали в ординаторській. Тепер просто фотографують. Сторонні тіла – це не лише металеві уламки, а й кулі калібру 5.45 і 7.62, що завдають надзвичайно глибоких проникаючих поранень із серйозними проблемними ускладненнями. «І нині, – розповідає Марія Саницька, – лікарі-хірурги торакального відділення знаходять металеві уламки й кулі й у перикарді, й у середостінні, у легенях, й у самій плевральній порожнині. Багато поранень стаються внаслідок потрапляння куль поза бронежилет, переважно це верхній плечовий пояс – лопаткові ділянки з великими масивними дефектами м’яких тканин. Тож доводиться лікувати множинні рани поєднуваних травм: і кінцівок, і грудної клітки, і черевної порожнини». Вмілі руки та добрі серця наших лікарів-суперпрофесіоналів роблять усе можливе й неможливе, щоб військові якомога швидше одужували та поверталися у стрій. Адже більшість з них, як і Дмитро Столярчук, після поранення знову поспішають на фронт. Дмитро зізнається, що вже трохи відчуває і моральну, і фізичну втому, але по-іншому не може: потрібно далі захищати рідну Україну.
На запитання, яка підтримка війковим найбільше потрібна від нас – українців, які перебувають у тилу, Євстахій та Дмитро Столярчуки щиро відповідають, що підтримку від людей дуже відчувають: і гуманітарну від волонтерів, і ось, як зараз, дуже фахову й людяну – від медичних працівників. Закликають же нас не допускати між собою розбрату та вірити в нашу Перемогу.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина авторки