Продовжуємо знайомити вас з непересічними, яскравими студентами – тими, хто своїм талантом, наполегливістю та щирою любов’ю до справи здобув почесне звання «Найкращий студент року». Цього разу нашим героєм став неймовірно позитивний та енергійний юнак, для якого медицина – не просто професія, а справжнє покликання. Його мета – рятувати людські життя, а ще – торкатися сердець українською піснею, наповнюючи світ мелодією щастя.
Знайомтеся: Антон Шупа, студент шостого курсу медичного факультету, переможець конкурсу «Найкращий студент року» в номінації «За вагомі досягнення в розвитку культури».
– Антоне, розкажіть, звідки приїхали на навчання до Тернополя?
– Родом я з невеликого, але дуже мальовничого села Кошляки Скориківської територіальної громади Тернопільського району. Змалку допомагав рідним, працював, адже без господарської роботи у селі ніяк. У другому класі виявив бажання навчатися у сільській музичній школі. Відтоді, напевне, не було й дня, щоб я не співав.
– Тож звідки в такого співучого соловейка з’явилися думки про медицину?
– Перша думка про медицину з’явилася в п’ятому класі за доволі неприємних обставин. Я зламав руку та потрапив до лікарні. Але ота атмосфера, люди у білих халатах, які видавалися мені дуже шляхетними, навіть лікарняний запах – усе зачарувало й змусило вже тоді задуматися про подальше майбутнє. Ці думки повернулися до мене, коли у школі розпочали вивчати біологію та хімію. Я ніколи не був відмінником, адже завжди вперто вивчав лише ті предмети, що мені до душі. Саме біологія та хімія найбільше й подобалися мені.
Тож, коли у восьмому-дев’ятому класах переді мною постав вибір – здобувати музичну чи медичну освіту, моє рішення було категоричне. Я обрав медицину, адже перед очима завжди стояли оті янголи в білих халатах, які, мов супергерої, завжди приходять на допомогу, рятуючи людські життя. Тож після дев’ятого класу вступив у Кременецький медичний коледж імені Арсена Річинського. Там здобув диплом фельдшера. Ще під час навчання в коледжі розумів, що на цьому мій освітній процес не може завершитися, я повинен здобути вищу медичну освіту.
– Які враження залишилися від навчання в медколеджі?
– Вдячний усім викладачам за науку, настанови, поради та підтримку. Саме вони дали мені отой головний поштовх щодо подальшого навчання у виші. Там надзвичайно потужна медична школа, нам приділяли багато часу й зусиль, аби навчити, доступно пояснити.
– Чому саме ТНМУ обрали?
– У мене був складний вибір між Івано-Франківським і Тернопільським медичними вишами. Але найперше зіграло свою роль те, що Тернопіль ближчий до рідного дому. Далі вивчивши детальну інформацію про виші, рейтинги, почитавши відгуки та порадившись зі своїми викладачами з Кременецького коледжу, вибір був зрозумілим. Як з’ясувалося, кращого, ніж ТНМУ, просто немає.
– Це прекрасно! Тож поділіться з нами найцікавішими фрагментами зі студентського життя.
– Студентство в коледжі й у виші – кардинально різниться. Адже в коледжі ми були ще дітлахами, які щойно визирнули з-за шкільної парти, в головах були ще пустощі, жарти. А ось у виші вже всерйоз задумуєшся про своє майбутнє, розумієш, що лише від тебе залежить, яким воно буде.
Та завжди найцікавіші моменти в мене пов’язані із творчістю, щоденними репетиціями, виступами. Саме творчість, милозвучна пісня додають мені сили та енергії рухатися вперед, перезавантажують думки, налаштовують на позитивний лад.
– Про що б ми не говорили, ви завжди звертаєте до співів. Тож давайте нарешті поговоримо про вашу творчість у виші.
– Після коледжу я вступив одразу на другий курс ТНМУ. Одначе через пандемію COVID-19 змушені були навчатися дистанційно. Тож цілий рік я був удома. Вже на третьому курсі, почувши про студентський хор, не вагаючись пішов на прослуховування. Успішно пройшов їх і став частинкою чудового хорового колективу. Ми дуже часто збиралися, проводили репетиції, виступали, почалося насичене, цікаве, сповнене, як навчання, пізнання нового, а й прекрасного співучого, життя. Аж тут повномасштабне вторгнення рашистів в Україну. Знову вимушено перервали нашу творчу діяльність. Згодом, коли, як би це страшно не звучало, призвичаїлися до нових воєнних обставин, відновили свою діяльність, проте з одним «але». Мені довелося очолити хор.
– Як так сталося?
– Нам було дуже боляче. Та наприкінці весни 2024 року нашого керівника хору – Тараса Юліановича Бідованця, асистента кафедри внутрішньої медицини №2, мобілізували. Дізнавшись про те, що він поїде на фронт, захищати терени нашої країни, зателефонував до мене й повідомив: «Передаю тобі обов’язки керівництва хором. Не підведи!». У мене ледь ноги не підкосилися від несподіванки, не знав, з чого розпочати, за що передусім братися, як правильно все організувати. Та найголовніше – переймався, чи підтримають таке рішення решта учасників хору, чи сприйматимуть мене як повноцінного керівника? Зараз щиро вдячний їм за підтримку та теплі слова. Всі продовжили відвідувати репетиції й у нас налагодилася плідна співпраця.
– Як у вас усе-таки зародилася велика любов до пісні?
– Зізнаюся, коли ще зовсім малим став учнем музичної школи, до співу був байдужим, навчався по класу фортепіано. Але була умова для всіх учнів – брати участь у шкільному хорі, який я страшно не любив. Я не те, що співати не любив, мене дратували дитячі пісеньки, які я давно переріс. Із захопленням слухав наш дорослий сільський хор, який з величчю виконував «Реве та стогне Дніпр широкий», та мріяв теж стояти разом з ними на одній сцені. Згодом моя мрія втілилася-таки в життя й я став частинкою того колективу. Викладачка бандури Ганна Борисівна Рогач, за що дуже їй вдячний, привела мене на сольні співи та запросила до себе на уроки вокалу. Результат був очевидний. Це стало поштовхом для моєї сольної діяльності в Кременецькому коледжі, там моєю музичною керівницею була світлої пам’яті Лідія Сергіївна Мишаківська, яка зробила надзвичайно великий внесок у мій музичний розвиток. Під час навчання в ТНМУ сольну діяльність я поставив на паузу, адже просто не вистачає часу.
– Чи плануєте й надалі розвивати свій співочий талант після завершення навчання, чи, можливо, медицина цілком захопить ваше серце?
– Неодмінно знаходитиму час для співу. Це – розрада для душі. Навіть не так – це вже частинка моєї душі! Без цього вже й не мислю свого життя. Шукатиму варіанти. Коли є можливість приїхати в рідне село, відвідую церковний хор. Можливо, після навчання почну співати в якомусь церковному хорі в Тернополі.
– Цікаво, якщо у вас зі співами все так серйозно, то, може, задумувалися про розвиток співочої, а не медичної кар’єри?
– Думки, певна річ, були. Та холодний розум бере своє. Вчасно потрібно розрізняти, що для душі, а з чим можна пов’язати життя, принісши велику користь людям. Романтика – романтикою, потрібно перейматися власним майбутнім.
– Чудово, що зробили такий вибір. Які ж маєте наміри, задуми щодо подальшої спеціальності?
– Хочу стати хірургом.
– Головна риса характеру медика?
– Однозначно – почуття відповідальності та точність, мов швейцарський годинник. Медик повинен уміти точно, до деталей розписувати свій час, щоб не виникало хаосу. І звісно, завжди має бути бажання вчитися, розвиватися. Скажу з власного досвіду спілкування з лікарями: не лише молоді спеціалісти повинні вчитися, а й старші, з досвідом, адже іноді їхня зарозумілість тільки шкодить пацієнтам.
– Які ж якості ви передусім розвиватимете у собі, ставши лікарем?
– Є над чим попрацювати. Мені здалося б трішки більше уважності. Я вмію зосереджуватися на чомусь одному, пропускаючи повз інші важливі моменти. Треба навчитися мати більш ширше поле зору.
– Саморозвиток і визнання власних недоліків – великий поштовх до самовдосконалення. Чи є у вас люди, яких самі собі ставите у приклад, на яких рівняєтеся?
– Так склалося, що, крім навчання, я вже тривалий час працюю медбратом у торакальному відділенні Тернопільської обласної лікарні. Цей досвід не лише загартував мене професійно, а й допоміг усвідомити справжню цінність людського життя та важливість командної роботи в медицині.
Особливе місце в моєму становленні займає завідувач відділення Віталій Васильович Мальований, який, до того ж є доцентом нашого вишу. Для мене він став не лише наставником, а й справжнім взірцем професіоналізму, людяності та відданості своїй справі. Його підхід до роботи, глибокі знання та щире бажання допомагати надихають мене рухатися вперед і вдосконалюватися щодня.
– Що стало поштовхом працювати медбратом у торакальному відділенні?
– 2019 року, під час навчання в коледжі, я проходив практику на третьому курсі. Це була моя найбільша практика, яка тривала півтора місяця, й саме тоді вперше цілковито поринув у роботу медичного закладу. Зумів так гармонійно влитися в колектив, що мені запропонували залишитися в ньому. Але тоді я ще не закінчив навчання, тому спершу почав працювати санітаром.
Пригадую, як я їздив з Кременця до Тернополя пізно ввечері на чергування, а потім у суботу повертався додому, щоб у неділю знову поїхати на навчання. Такий графік тривав цілий рік. Проте я не здавався, і вже після отримання диплома вирішив продовжити працювати, але вже медбратом. Цей досвід став важливим етапом у моєму професійному становленні, адже навчив мене не лише працездатності, а й цінності кожної хвилини в роботі.
– Навчання, репетиції хору та ще й така відповідальна робота. Не важко поєднувати?
– Буває, важко. Надто після нічних чи добових чергувань, коли сидиш на занятті, намагаєшся зосередитися, а втома бере своє. Проте в моїй роботі є величезні переваги для мого подальшого зростання як медика. Можна застосувати власні знання та вміння на практиці, подивитися на пацієнта зблизька, поспілкуватися з ним, порозмовляти з лікарями, підглянути за їхньою діяльністю. До того ж моя робота додає знань з фармакології, адже як медбрат читаю показання та інструкції до багатьох препаратів.
… Наша розмова з Антоном була тривалою та надзвичайно цікавою. Ми детально обговорили роль молодшого й середнього медичного персоналу в роботі лікарні, їхню важливість. Коли ж мова зайшла про можливість виїзду за кордон і побудову успішної кар’єри медика в одній з європейських країн, Антон на мить задумався, а потім твердо відповів: «Комусь потрібно лікувати українців і в районних чи сільських лікарнях».
Не «комусь», Антоне, а найкращим. Упевнена, що ви очолите їхні лави. Бажаю вам подальших успіхів у вашому професійному зростанні як медика та в пісенній творчості!
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО