Василь Князевич: «Паліативна допомога потребує зміни філософії всього суспільства»

Паліативна та госпісна поміч в Україні, обтяженій економічними негараздами та довготривалою війною, все ж розвивається. У тому, що цей вид медичної допомоги нарешті вийшов з тіні та навіть потрапив до «зеленого» пакету медичних гарантій, неабияка заслуга громадських організацій, які останніми роками лобіюють питання невиліковно хворих, а тепер й наших захисників. Голова президії Української ліги розвитку паліативної та гос- пісної допомоги Василь Князевич розповів про її розвиток у нашій країні та поді-лився думками, як поліпшити діяльність цієї служби.

Василь КНЯЗЕВИЧ, голова президії Української ліги розвитку паліативної та госпісної допомоги, під час виступу перед членами вченої ради ТНМУ

– Пане Василю, вас можна по праву вважати засновником паліативної допомоги на теренах України. Як виникла ідея створити таку організацію?

– Громадська організація «Українська ліга розвитку паліативної та госпісної допомоги» була створена в грудні 2010 року, це вже 15 років минуло. Ще коли я був міністром, започаткував цей вид медичної допомоги й, зрозуміло, що його треба було розвивати. Тема надто складна, без жодних особистих вигод, але для громади, розвитку гуманістичних засад нашого суспільства надзвичайно важлива. Пригадую, як колись на одній з колегій порушував це питання, але з усієї аудиторії, а це було понад 200 осіб, лише з десяток розуміли, про що йдеться. На превеликий жаль, маємо визнати, що за всі ці роки нам так і не вдалося дійти кардинальних змін у цій сфері, до того ж вибухнула війна, яка додала ще більше проблем, дуже рятують міжнародні програми, які можемо успішно зреалізовувати.

– Створено проєкт Стратегії розвитку паліативної допомоги на період до 2027 року, але кожен регіон втілює його по-своєму, виходячи з місцевих бюджетів. Чи можливе за таких умов повноцінне надання паліативної та госпісної допомоги?

– Коли 2010 року ми запроваджували Концепцію розвитку паліативної та госпісної допомоги, то, здавалося, що перспективи доволі обнадійливі. Сподівалися, економічна система буде міцнішати, країна розвиватиметься, але тут грянула Революція Гідності, потім – війна, українці зубожіють, та й держава не в змозі з цим впоратися. Справа в тому, що паліативна допомога є прерогативою багатих суспільств, які забезпечують своїм громадянам гідний рівень життя, зокрема його завершального етапу. Гуманність там визначається й турботливим ставленням до тих, хто гідно прожив життя та опинився на межі вічності, куди має піти зі світлим відчуттям, в оточенні близьких людей, а не у скорботі та нестатках. Узагалі це ціла філософія відходу в інший світ і тому нам доводилося доволі важко ще й у цьому вимірі. Одна з головних проблем у тому, що не вдалося прийняти закон про паліативну допомогу. Може через те, що це не цілком медична сфера, як, скажімо, кардіологія, хірургія чи онкологія. Паліативна допомога інтегрально поєднує ще й інші аспекти – соціальний, філософський, психологічний, духовну опіку. Нам вдалося ввести цей напрям у Програму медичних гарантій та Національна служба здоров’я оплачує як надання паліативної допомоги у стаціонарі, так і мобільну – за місцем перебування пацієнта. Але я прихильник тієї теорії, що на кожній території, в кожному селі, містечку треба дбати про тих людей, які опинилися на останньому відрізку свого життєвого шляху або ж у критичній ситуації. І громада має про цих людей подбати. В жодній країні держава не фінансує паліативну допомогу – є різні джерела та їх комбінують. Ми зараз активно розробляємо свою модель. До слова, на одній з останніх колегій Міністерства охорони здоров’я ми її обговорювали та переглядали організаційну складову. Війна змінила дуже багато й треба наразі змінювати також систему охорони здоров’я, розвиваючи найбільш нагальні напрями. На жаль, взяти за приклад модель якоїсь країни не можемо, бо маємо трагічну й складну специфіку, тому створюватимемо власну, пристосовуючи її до нових умов.

– Сучасні підходи до організації надання паліативної допомоги передбачають не лише симптоматичне лікування, а й психологічну підтримку та духовний супровід пацієнта. Як у нас із цим?

– Є фахівці, ми ще раніше запровадили інститут капеланів, але з повномасштабним вторгненням росії в Україну вони зараз у Збройних силах надають допомогу. Не всі церкви долучилися до цього, але на заході України в греко-католицькій церкві у Львові сестра Севастіяна Карвацька, голова Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я УГКЦ, веде цей напрям і демонструє добрі результати. На жаль, Тернопільщина трохи відстає, але в обласній лікарні реабілітації в Більче-Золотому я побачив, як працює капелан з військовими, які проходять реабілітацію. Хтось може подумати, що капеланом може бути будь-який священник, але це дещо інша місія, в нього інші функції серед військовослужбовців. Втішно, що в наших медичних закладах запровадили таку посаду на постійній основі й медичний капелан має коло обов’язків, буде отримувати зарплатню, але багато уваги маємо приділити його освіті, є багато нюансів. Роль психолога теж дуже важлива, він працює не лише з пацієнтом, а й з його родиною, найближчим оточенням. У складі мультидисциплінарних бригад такі фахівці незамінні.

– Наскільки важливою є кадрова складова та статус лікаря паліативної допомоги, бо ж в Україні офіційно таких не існує?

– Упродовж тривалого часу наша громадська організація «Українська ліга розвитку паліативної та госпісної допомоги» ініціювала пропозицію затвердити спеціальність «Лікар паліативної медицини» для фахівців, які працюють у закладах паліативної медицини. Нарешті, зрушили це питання з місця. Готуватимемо за цією спеціалізацією лікаря, який вже має певний досвід роботи, став інтерном чи є фахівцем будь-якого медичного напряму, але він має пройти вишкіл, відповідні курси. Це стосується й медичних сестер, психологів, капеланів. Сподіваюся, що цього року ми нарешті запустимо таке навчання. Уже в червні відбудеться засідання в Міністерстві охорони здоров’я, де розглянемо навчальні програми, які згодом імплементуємо в медичних навчальних закладах, зокрема, сподіваюся, й у вашому університеті. Маємо також визначити кількість осіб, які виявлять бажання навчатися за такими програмами, а також центри – відділення паліативної медицини, госпіси, які стануть клінічними базами для навчання цих фахівців, розвиватимемо й науку в цій царині. Треба подбати й про навчання мультидисциплінарних команд, орієнтуючись на нові підходи та сучасну концепцію надання   якісної паліативної допомоги. Головною умовою надання повноцінної паліативної допомоги мусить бути компетентність персоналу – лікарів, медичних сестер, медичних духівників, психологів, медсестер-доглядальниць, соціальних працівників, які вміють працювати в єдиній команді.

– До речі, така мультидисциплінарна бригада створена й у нашій області – в комунальній установі «Обласна лікарня «Госпіс», що розташована в селі Плотича…

– Я нещодавно побував там, психолог у складі бригади є, але медичного капелана там не побачив, щоправда, є два священнослужителі, але посаду капелана, очевидно, потрібно впроваджувати. Познайомився з новим керівником госпісу, який не так давно повернувся з війни, де був бойовим медиком і розуміє всі проблеми наших бійців, які проходять там лікування. На жаль, паліативна допомога потрібна нашим воїнам після тяжких поранень.

– Під час свого перебування на Тернопіллі ви побували й у нашому університеті…

– Так. Вважаю, що на додипломному рівні студенти повинні ознайомитися з паліативною та госпісною допомогою та мають знати, в якій системі вони незабаром працюватимуть. Тобто вони повинні бачити медицину в усіх її проявах – від народження людини й до останніх її днів. На моє переконання, медична професія – це не просто ремесло, а ціла філософія й майбутні медики, лікарі мають це розуміти. Я спілкувався зі студентами, кожен з них мав свій шлях у цю професію, комусь батьки порекомендували, хтось сам вибрав майбутню спеціальність. Але якщо вже обрав цю місію – служити людям, то маєш бути з усім обізнаним і бути корисним. На Тернопільщині завжди був надлишок медичних кадрів, зараз, щоправда, війна внесла свої корективи. Жаль, що ми не створили в Україні такі комплекси, як університетські лікарні, де студентів можна навчати клінічному мисленню, мати доступ до хворих та передавати досвід викладачів – доцентів, професорів медичного вишу. Всі ці фахівці мали б активно працювати та навчати в клініці студентів, отож ця проблема є, зокрема й у Тернопільському медичному університеті. Але вихід завжди можна знайти, сподіваюся, що госпіс у Плотичі може стати доброю клінічною базою для студентів, от лише затвердимо нові програми й фахівці, які там працюють та з досвідом, зможуть навчати. Щоправда, я проти того, щоб новоспечені лікарі, випускники медичних коледжів одразу йшли в паліативну допомогу. Вони можуть швидко вигоріти та навіть залишити медицину, бо робота в паліативній системі найважча та найскладніша, з морально-емоційним навантаженням. Отож вони мають здобути певну спеціалізацію та не швидше, ніж через п’ять років йти в цю галузь. Але маємо ще створити систему підтримки – належні умови праці та мотивації персоналу, підвищення посадових окладів, підтримку у суспільстві паліативного напряму, який має стати в системі охорони здоров’я елітним. Я п’ятнадцять років активно просуваю на всіх рівнях госпісну допомогу та маю намір передати, як кажуть, естафету молодшому лідеру.

– Що на перспективу?

– Треба спочатку з нашою перемогою завершити війну, а обговорювати перспективу, відірвану від справжніх життєвих реалій, марна справа. Тут багато чинників відіграють роль – стабільність економіки, повернення до спокійного життя, також треба шукати шлях, як допомогти тим, хто повертається з фронту, багато всіляких проблем є. Наразі ж робитимемо все, що в наших силах, добре що маємо партнерів, долучається до нас перспективна молодь, яка розуміє важливість цих проблем у суспільстві. Це складна сфера, яка вимагає зусиль, але головне, що є однодумці й готові робити добру справу.

Лариса ЛУКАЩУК

Світлина Миколи ШОТА