У мальовничому куточку Львівщини, де горбогір’я ніжно обіймають густі ліси, а тиша звучить у гармонії зі шепотом природи, зростав Віталій Трач. Хлопець походить із села Лугове, що в Золочівському районі. Нині він – першокурсник Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, активний учасник театрального колективу «Арт-драма» й молода людина, чиє життя – це яскравий гобелен, витканий з ниток духовності, культури та прагнення допомагати іншим.
Дитинство в обіймах природи та молитов
Віталій народився в невеличкому селі, де хати можна було порахувати на пальцях однієї руки, а природа була безмежною, як дитяча уява. «Це був справжній рай, – згадує він з теплом у голосі. – Неподалік – Підгорецький монастир отців Василіан, де моя бабуся Марія була дякинею». Лише переступивши поріг монастиря, маленький Віталик так зачарувався, що лише й просив йти з бабусею в Божий дім.
«Я ходив з бабусею Марією до церкви, слухав, як монахи співають і сам намагався повторювати за ними», – розповідає він.
Одного разу до монастиря приїхала група студентів інституту археології Львівського національного університету на чолі з відомим дослідником Михайлом Филипчуком. Вони проводили розкопки стародавнього міста Пліснеська, навколо монастиря. Особливо запам’яталися розкопки на території, яку місцеві називали «відьомським цвинтарем» – старовинним похованням, оповитим легендами. Шестирічний Віталій, сповнений цікавості, не міг залишитися осторонь. Той момент, коли він уперше побачив людський скелет, став для нього не лише пригодою, а й першим дотиком до таємниць людського тіла.
Життя родини Трачів не стояло на місці. Батьки Анна та Іван, розуміючи, що виховувати дитину в місцині з обмеженим доступом до шкіл і благ цивілізації непросто, вирішили переїхати. Спочатку вони оселилися в іншому селі, у бабусі Олі (по батьковій лінії), яка, як і бабуся Марія, була дякинею в храмі. «Церковне життя стало для мене природним, як дихання, – розповідає Віталій. – Я любив стояти на хорах під час Богослужінь, слухати, як голоси зливаються в єдину мелодію».
Згодом родина придбала будиночок у селі Лугове – на околиці, де поле переходило в ліс, а тиша була такою густою, що її можна було відчути на дотик. «Наша хата завжди була повна гостей, – згадує він. – Мама готувала щось смачне, тато розповідав історії, а я бігав між усіма, намагаючись усе встигнути». Згодом, на світ з’явилися два молодших брати – Костянтин і Сергій та його життя ще більше наповнилося новими пригодами й несподіванками.
У Луговому Віталій закінчив дев’ятирічну школу, а старші класи – у селі Ясенів.
Шкільні роки: музика, театр і поклик науки
Шкільні роки Віталія Трача були сповнені відкриттів і можливостей. У класі, де навчалося лише четверо учнів, учителі мали змогу приділяти кожному максимум уваги. Учителі біології та хімії часто повторювали, що він має обрати медицину. Казали, що хлопчина чуйний, уважний, добре навчається. Проте Віталій не поспішав з вибором, адже його серце належало не лише науці, а й мистецтву.
Музика увійшла в життя хлопця ще в ранньому дитинстві. Навчався в Олеській музичній школі, опановуючи баян і вокал. «Мої бабусі прищепили мені любов до музики, – ділиться він. – Я знав напам’ять усі церковні піснеспіви, співав у хорі, брав участь у шкільних концертах і сільських заходах». Його мама згадує, як маленький Віталій відмовлявся засинати, доки вона не заспіває йому щонайменше десять українських пісень. Вона також часто брала участь у різних заходах, разом із сільським ансамблем. «Музика була в нашій родині завжди, – каже Віталій. – Нещодавно я дізнався, що навіть мій тато в молодості закінчив музичну школу. Це було для мене справжнім відкриттям».
Театр також став важливою частиною його світу. Ще в початкових класах Віталій брав участь у шкільних виставах, декламував вірші, виконував ролі у сценках на Різдво, Великдень, День села. Тож вибір майбутньої професії залишався для Віталія непростим завданням. «Довго вагався: медицина чи мистецтво? – зізнається він. – Мені подобалося виступати, але я також відчував, що хочу робити щось корисне для людей».
Усе змінилося в 9 класі, коли Віталій почав брати участь в олімпіадах з біології та хімії. «Я раптом зрозумів, що ці науки мене захоплюють, – розповідає він. – Мені подобалося розбиратися, як працює людське тіло, як взаємодіють хімічні елементи». Водночас 2022 року почалася повномасштабна війна, яка вплинула на його світогляд. «Я бачив, як медики рятують життя, як вони працюють у надскладних умовах, – каже Віталій. – І зрозумів, що хочу бути серед них, хочу допомагати Україні саме так». Цей момент став вирішальним: він твердо вирішив вступати до медичного університету.
Тернопіль: новий етап і театральна сім’я
Закінчивши школу із золотою медаллю, Віталій мав вибір між багатьма вишами України. Він ретельно вивчав інформацію, порівнював програми, спілкувався з випускниками. Зрештою, його вибір зупинився на Тернопільському національному медичному університеті. «Мене привабили висококваліфіковані викладачі, сучасне обладнання, сильна академічна база, – пояснює він. – Але, якщо чесно, вирішальним стало студентське життя. Я дізнався про театральний колектив «Арт-драма» й подумав: «Це моє!».
Уже на першому курсі Віталій вирішив спробувати себе в театрі. Побачивши оголошення про прослуховування, він трохи розгубився – спеціально не готувався, не знав, що саме показати. «Я прийшов і подумав: що я вмію? – сміється він. – Згадав, що знаю напам’ять багато творів Шевченка. Продекламував уривок з поеми «Причинна», вклавши в нього всі свої емоції. І того ж вечора мені написали: «Вітаємо в «Арт-драмі!».
Театральний колектив став для Віталія не просто місцем для творчості, а справжньою родиною. «Ми ділимося радощами й переживаннями, підтримуємо одне одного, проводимо разом стільки часу, що стаємо ближчими, ніж просто друзі, – розповідає він. – Але перші місяці були непростими. Репетиції затягувалися до пізньої ночі, а вранці треба було йти на заняття. Бувало, що спав лише три-чотири години, але жодного разу не пошкодував, що вибрав театр».
Найяскравішим моментом у його театральному житті стала роль Яро в музичній виставі «Гуцулка Ксеня». Це була головна роль, яка вимагала не лише акторської майстерності, а й уміння співати, танцювати та тримати увагу глядачів протягом усієї вистави. Керівниця колективу Мар’яна Варварук, побачивши відповідальність і талант Віталія, довірила йому цю складну партію. «Спочатку я уявляв Яро таким собі меланхолійним романтиком, – ділиться Віталій. – Але потім збагнув, що можу додати йому трохи своєї енергії, свого характеру. І це спрацювало – глядачі сміялися, дарували оплески, а я відчував, що живу на сцені».
Робота з Мар’яною Варварук стала для Віталія справжнім відкриттям. «Вона не просто керівниця, а наставниця, подруга, людина, яка завжди вислухає й підтримає, – розповідає він. – У нас, учасників театрального колективу, з нею дуже щирі стосунки, як у великій родині. Вона вміє знайти підхід до кожного, зарядити нас енергією, навіть коли ми втомлені після занять». Мар’яна навчила Віталія не боятися експериментувати, шукати нові грані у собі й вірити у власні сили – уроки, які він застосовує не лише на сцені, а й у житті.
Сцена та медицина: два крила однієї душі
Для Віталія сцена – це не просто місце для виступів, а простір, де він може бути собою. «Іноді мені здається, що сцена – це мій другий дім, – зізнається він. –Люблю відчувати енергію глядачів, ділитися з ними емоціями, дарувати їм радість чи задумливість». Театр для нього – це спосіб висловити те, що важко сказати словами, це діалог зі світом, який хлопець веде через пісню, рух, слово.
Проте медицина займає в його серці не менш важливе місце. «Розумію, що моє покликання – допомагати людям, – каже Віталій. – Бути лікарем – це не просто професія, це відповідальність за чиєсь здоров’я, життя». Юнак уже розмірковує про майбутню спеціалізацію, вагаючись між кількома напрямами. «Мрію стати хірургом, можливо, навіть нейрохірургом, – ділиться він. – Це складна робота, але я вірю, що вона того варта. Хочу бути лікарем, який не просто лікує, а й дарує надію».
Як поєднувати два такі різні світи – театр і медицину? Віталій усміхається: «Це як жонглювати кількома м’ячиками одночасно. Потрібно бути організованим, уміти розставляти пріоритети. Іноді доводиться жертвувати сном, але я відчуваю, що живу повним життям». Його день розписаний по хвилинах: лекції, практичні заняття, репетиції, підготовка до іспитів. Але він не скаржиться, адже кожна мить наповнена сенсом – чи то вивченням анатомії, чи то підготовкою до нової ролі.
Великдень у Луговому: традиції, що живуть у серці
Культура для Віталія – це не лише сцена чи музика, а й родинні традиції, які він береже змалку. Особливе місце в його житті займає Великдень – свято, яке у селі Лугове перетворюється на справжнє диво. «Це наш найулюбленіший час, – розповідає він. – Уся родина збирається разом: бабусі, дідусі, тітки, дядьки. Ми освячуємо паску, співаємо гаївки, танцюємо веснянки. Це моменти, коли відчуваєш, що ти частина чогось вічного».
На Великодні свята Лугове та всі навколишні села оживають. Школи з усієї громади приїжджають з концертами, а місцеві мешканці діляться спогадами про давні традиції. «Ми з друзями напередодні ходили до старожилів, – пояснює Віталій. – Вони розповідають, як святкували Великдень в їхньому дитинстві, які співали пісні, як водили хороводи. Це справжній скарб, який намагаємося зберегти». У ці дні села наповнюється сміхом, співами й теплом – і Віталій, як й у дитинстві, з радістю бере участь у всіх заходах, співаючи та танцюючи разом з рідними.
«Прагну залишити по собі щось добре, – каже Віталій з тихою впевненістю. – Чи то врятоване життя, чи то емоція, яку я подарував зі сцени, чи то пісня, яку хтось згадає через роки. Головне – жити з відкритим серцем і бути корисним».
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ