Продовжуємо знайомити вас, дорогі читачі, з лавреатами цьогорічної нагороди «Студент року». У номінації «За вагомі досягнення у спорті» перемогу здобув студент другого курсу медичного факультету, спеціальності «Фізична терапія та реабілітація» Дмитро Перець. Він – майстер спорту України з фристайлу, член національної збірної, учасник IV зимових юнацьких Олімпійських ігор у Південній Кореї. За високі спортивні досягнення та вагомий внесок у розвиток фізичної культури й спорту в Тернопільській громаді Дмитра нагороджено відзнакою міської ради. Проте, попри численні трофеї, юнак за- лишається надзвичайно скромним. Він не любить зайвих слів, але твердо переконаний: його місія – допомагати людям. Про спорт, вибір професії та плани на майбутнє Дмитро розповів у відвертій розмові.
– Дмитре, звідки ви родом?
– Я народився в нашому файному місті Тернополі. Навчався в загальноосвітній школі №5. Мої вчителі та наставники з дитинства прищеплювали мені розуміння, що, ким би я не став, головне – бути корисним людям. За це я їм безмежно вдячний. Саме тому нині здобуваю професію фізичного терапевта в Тернопільському національному медичному університеті.
– Чому обрали саме фізичну терапію?
– Мій вибір тісно пов’язаний зі спортивною кар’єрою. У спорті травми – не рідкість, і я сам неодноразово стикався з ними. Під час відновлення доводилося працювати з фізичними терапевтами, їхня справа мене захопила. Бачив, як вони допомагають людям повертатися до активного життя й захотів опанувати цю професію. А ще у час війни фізичні терапевти стали особливо потрібними – їхня робота допомагає відновлювати здоров’я тим, хто постраждав під час ворожих обстрілів.
– Як батьки поставилися до вашого рішення?
– Дуже підтримали. Моя мама – лікарка, тож з радістю сприйняла мій вибір. Її підтримка була для мене важливою, адже вона сама присвятила життя медицині й добре розуміє, що це за шлях.
– Як спорт увійшов у ваше життя?
– Це сталося, коли мені було дев’ять років. Ініціатором був мій тато Олег. Він сам активно займався спортом, мав багато друзів-тренерів і дуже хотів, щоб я також полюбив фізичну активність. Пригадую, я навчався в третьому класі, коли батько запропонував спробувати лижний фристайл. Він привів мене до дитячо-юнацької спортивної школи «Екстрім» на вулиці Київській у Тернополі. З перших занять я був у захопленні – мені сподобався і сам вид спорту, і акробатичні елементи, і атмосфера. А ще я швидко знайшов спільну мову з тренерами, що додало впевненості.
– Чи знали ви щось про фристайл до того, як почали ним займатися?
– Ні, жодного уявлення не мав. Але фристайл мене одразу зачарував. Акробатика, батути, лижі – це було щось нове й захопливе. До того ж я вже кілька разів катався на лижах з татом, тож любов до гір була в мені змалку.
– Коли відбулися ваші перші змагання?
– Це було 2016 року, я тоді навчався в четвертому класі. Пригадую той Чемпіонат України серед дітей – я виступав у наймолодшій категорії. Вдалося посісти третє місце, і для мене це стало великою перемогою. Той момент додав мотивації працювати ще наполегливіше.
– Як розвивалася ваша спортивна кар’єра після цього?
– Поступово, але впевнено. Я багато тренувався, старався, їздив на змагання щосезону. У дитячих дисциплінах часто здобував призові місця. Але справжнім викликом став перехід в юніори після п’ятнадцяти років. Там уже доводилося змагатися з набагато старшими й досвідченішими спортсменами, тож призові місця давалися нелегко. Проте у сімнадцять я пробився-таки вперед – спочатку в дисципліні парного могулу, а згодом і в інших видах фристайлу.
– Якими були ваші юнацькі мрії? Чи вдалося їх здійснити?
– Мріяв досягти високих результатів у професійному спорті. Вважаю, мені це вдалося. Я виступав на IV зимових юнацьких Олімпійських іграх у Південній Кореї, брав участь у міжнародних зборах і змаганнях, відвідав безліч країн. Наприклад, незабутніми були тренувальні збори у Фінляндії, де ми мали можливість спостерігати за змаганнями на етапах Кубка світу. Планував також виступити на Чемпіонаті світу серед юніорів в Італії, але, на жаль, травма завадила. Та я вдячний за всі можливості, які в мене були. Це неймовірний досвід і маса позитивних емоцій та спогадів, які залишиться зі мною на все життя.
– Подорожуючи світом, чи не виникало бажання залишитися в іншій країні й розвивати там спортивну кар’єру?
– Чесно, навіть не міркував про це. Скрізь добре, але вдома найкраще. Звісно, у світі є фантастичні гірськолижні курорти й я б з радістю відвідував їх частіше. Але завжди з умовою, що повертатимуся до України – тут моє серце.
– Чому все-таки медицина й саме фізична терапія?
– Усе почалося з моєї першої травми – звичайного перелому. Тоді я ще не працював з фізичним терапевтом, але мій тренер допомагав мені відновлюватися у спортивній залі. Мама розповіла про цю професію, пояснила, як фізичні терапевти повертають людей до активного життя. Мене це зацікавило, я почав читати статті, дізнаватися більше. В одинадцятому класі сталася серйозна травма – розрив хрестоподібної зв’язки коліна. Біль був нестерпним, дуже хвилювався за свою спортивну кар’єру. Тоді звернувся до фізичного терапевта, завдяки йому повністю відновився. Це остаточно переконало мене – хочу стати таким фахівцем. Успішно склав НМТ і вступив до Тернопільського медичного університету. До речі, на першому курсі знову травмував ту саму зв’язку, але вже як студент мав змогу не лише відновлюватися, а й учитися, спостерігаючи за роботою професіоналів.
– Часто кажуть, що поєднувати спорт і навчання складно. Чи важко було вступати до університету?
– Аж ніяк. Добре навчався в школі, готувався до НМТ, тож вступив без проблем. Але за цим стояли роки праці. Батьки змалку вчили мене, що освіта – це основа. Спорт – це чудово, але потрібно мати професію, яка забезпечить майбутнє. Чесно кажучи, в дитинстві не завжди розумів, навіщо стільки вчитися – цікавіше було проводити час на тренуваннях. Але дуже поважаю батьків і знав, що вони хочуть для мене найкращого. Тож старався не підвести їх. У старших класах зрозумів: вони мали рацію. Спорт – не вічний, так чи інакше кар’єру доводиться завершувати, а життя триватиме. І я хочу бути корисним у тій справі, яку оберу.
– Окрім спорту, які у вас є захоплення?
– Моя майбутня професія – це моє найбільше захоплення! Багато читаю про фізичну терапію, спілкуюся з фахівцями, намагаюся запозичувати їхній досвід. А ще люблю волонтерити. Наприклад, цієї зими поцікавився у свого фізичного терапевта Петра Ігоровича Скобляка, чи можу допомагати на волонтерських засадах у реабілітаційному кабінеті. Мені дозволили, і це був неймовірний досвід. Я не лише допомагав, а й уважно стежив за роботою спеціалістів, ставив запитання, цікавився техніками. Спілкувався з пацієнтами, зокрема з військовими, розпитував про їхній стан і відчуття після терапії. Ці розмови надихали – відчував гордість за наших захисників і ще раз переконався, що фізична терапія – це моє покликання.
– Фізична терапія зараз дуже запитувана, особливо під час війни. Чи думали ви про можливість працювати за кордоном, де ця професія краще оплачується?
– Ні, й це для мене принципово. Знаєте, досвід, який ми зараз здобуваємо в Україні, унікальний. Жодна країна не може дати такого. Вірю, що згодом до нас приїжджатимуть учитися фахівці з усього світу. Але головне – ми потрібні тут і зараз. Після війни нам доведеться відновлювати країну, а насамперед – допомагати нашим героям, які повернуться з фронту. Моя мета як майбутнього фізичного терапевта – зробити все, щоб вони могли адаптуватися до мирного життя. Задля цього щодня вчуся й практикую, щоб стати справжнім професіоналом.
– Що найбільше подобається в Тернопільському медичному університеті?
– Усе, що пов’язано з нашою кафедрою. Я сюди вступив заради цього. Особливо ціную практичні заняття – вони дають змогу відчути, що на нас чекає в майбутній роботі. Викладачі пояснюють усе доступно, діляться досвідом, готують нас до реальних викликів. Це саме те, що я шукав, обираючи університет.
– Ви вже маєте досвід спілкування з фізичними терапевтами та їхніми пацієнтами. Якими, на ваш погляд, якостями має володіти сучасний реабілітолог?
– Найголовніше – любити свою справу й бути компетентним. Без цього ніяк. Важлива також комунікабельність. Якщо знаходиш спільну мову з пацієнтом, правильно добираєш підхід, це значно прискорює реабілітацію. Люди мають довіряти своєму терапевту, відчувати, що він щиро хоче допомогти.
– Чи є в Україні дефіцит фізичних терапевтів?
– На жаль, таких фахівців бракує. Але бачу, як активно це питання вирішують. По всій країні відкриваються нові реабілітаційні центри, лікарні розширюють відповідні відділення. Всі готуються до того, щоб якісно допомагати людям, які зазнали травм. І це надихає – вірю, що ми на правильному шляху.
– Які ваші плани на найближче майбутнє?
– Продовжувати розвиватися: вчитися, працювати над собою, запозичувати досвід у професіоналів. Хочу бути впевненим у власних силах і знаннях, щоб у майбутньому стати фахівцем, якому довіряють. А ще – не лінуватися та насолоджуватися кожним кроком на цьому шляху.
– Дмитре, дякую за щиру й цікаву розмову! Ви – приклад того, якою талановитою, свідомою й цілеспрямованою є наша молодь. Упевнена, що попереду на вас чекають великі звершення – і в професії, і в житті.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву Дмитра Перця