Сьогодні у нашій «Вітальні» маємо честь поспілкуватися з надзвичайно цікавою, багатогранною та теплою людиною – Надією Олійник. Вона – кандидатка педагогічних наук, доцентка кафедри української мови ТНМУ, а ще – справжня улюблениця студентів, які мовлять про неї з повагою й любов’ю. На початку нашої розмови я запитала пані Надію, як хотіла б вона, щоб її згадували студенти через двадцять років. На мить Надія Ярославівна задумалася, а потім зі щирою усмішкою відповіла: «Як веселу, спокійну, врівноважену… Та, мабуть, навіть не так – просто «свою». Бо я докладаю всіх зусиль, щоб бути для них не лише викладачкою, а й подругою, порадницею». Ці слова – відображення її життєвої філософії, яку вона втілює в кожному дні, у кожній взаємодії з людьми.
«Мені пощастило зростати в любові»
Надія Олійник народилася в Тернополі – місті, яке є для неї не лише домом, а й джерелом натхнення. Вона є старшою донькою в лікарській сім’ї Ярослава та Світлани Марчишинів, тож з дитинства відчувала особливу увагу й турботу батьків. «Мені пощастило зростати в любові. Батьки завжди знаходили для мене час, підтримували мої захоплення, допомагали відкривати світ», – згадує вона. Її дитинство було щасливим і безтурботним: поїздки на море, в гори чи до бабусь, прогулянки тернопільськими вуличками, ігри з друзями, домашнє тепло… Навчалася Надія у школі №3 із поглибленим вивченням іноземних мов – закладі, який не лише дав їй міцні знання, а й визначив її майбутній шлях. «Ця школа стала для мене особливим місцем, у мене були прекрасні вчителі, які дали мені багаж знань. Там я знайшла друзів, з якими спілкуюся й досі. Це дружба, яка перевірена роками», – розповідає Надія з гордістю.
Шкільні роки для неї були сповнені активності та ініціативи: всі роки була старостою класу, а згодом ще й стала головою ради загону. «Це ще були піонерські часи. Навіть у комсомол вступила в 11 класі, хоч це вже був кінець тієї епохи», – сміється вона. Її енергія й лідерські якості проявлялися в усьому: від організації шкільних свят до підтримки однокласників у навчанні. «Мені подобалося бути в центрі подій, об’єднувати людей, допомагати. Я завжди була там, де щось відбувалося», – ділиться Надія. Ця активність стала основою її характеру, який з роками лише міцнішав.
Теплі спогади про тата і гордість за маму…
Особливе місце в її житті займають батьки. Тато, світлої пам’яті Ярослав Марчишин – відомий дитячий нефролог, головний педіатр області, людина з великим серцем і непересічним розумом, лікар від Бога. «До нас з мамою й досі підходять люди, чуючи прізвище, та питають: «Ви донька Ярослава Гнатовича? А він колись врятував життя моїй дитині!», – розповідає Надія з ноткою гордості в голосі. Її дитячі спогади про батька сповнені тепла й любові: він працював у санавіації, завідував відділенням в обласній дитячій лікарні, а ще часто брав додому дітей з дитбудинку «Малятко». У нього були вуса, і він жартома колов ними дітей, називаючи їх «Чебурген» і «Чебурашка». Вони бігли до нього з радісним сміхом, а я дивилася на це й відчувала, яким добрим він був», – згадує вона. Ці моменти залишили в її душі глибокий слід, навчивши цінувати людяність, щирість, відкритість.
Ярослав Гнатович був людиною з непростою долею. Народжений у багатодітній родині, він виріс у складні 1950-ті роки, коли його сім’ю переселили з Карпат на далеку Миколаївщину. «Я дуже любила їздити до бабусі Катерини в Миколаївську область, дідусь помер ще до мого народження. Там завжди було гамірно, весело, цікаво. Я любила їздити на велосипеді у степ, їсти з дерева шовковицю та абрикоси, а на баштані – кавуни й дині. Ввечері, після роботи велика родина збиралася на гостину, співали пісні, жартували», – згадує пані Надія.
Для Надії Ярославівни мама Світлана Михайлівна Марчишин – завідувачка кафедри фармакогнозії з медичною ботанікою, професорка, докторка фармацевтичних наук, заслужена діячка науки і техніки України – еталон жінки, мами, бабусі, тещі, господині, науковиці, подруги й цей перелік можна продовжувати. «Мама – це моя гордість, приклад для наслідування, найкраща порадниця. Вона знає про мене все, ми разом обговорюємо життєві питання, приймаємо рішення, допомагаємо одна одній. По материнській лінії у нас теж достатньо велика родина. Мамині батьки також відіграли неабияку роль у моєму становленні. Дідусь помер, коли мені було п’ять років, а бабуся відійшла у вічність 2020 року. У нас був дуже тісний зв’язок: я була найстаршою внучкою й це було доволі відповідально».
Дитинство пані Надії минало в унікальній атмосфері, адже її батько, крім медицини, мав пристрасть до мистецтва й культури, яку передав і мамі. «Він знав напам’ять багато віршів, саме так полонив маму, коли вони познайомилися у Львівському медичному інституті. Мама родом із Хоросткова на Тернопільщині. Після закінчення інституту приїхала на роботу до Тернополя. Тут вони й одружилися», – усміхається вона. У домі родини Марчишинів завжди було гамірно та людно. Вони любили приймати гостей, частувати смаколиками, співати. Тут часто бували Іван Марчук, Дмитро Павличко, Іван Драч, Оксана та Ігор Білозіри, Ігор Герета, Микола Литвин, Володимир Лотоцький, Ярослав Новак, родина Крупів, Ткачиків та інші. «Дивуюся, як мамі вистачало часу на приготування, прибирання, гостини. А вона тим часом ще й писала та захищала дисертації, опікувалася мною й братом. Тоді я ще про це не думала. Мені було цікаво, я зростала серед цих людей, слухала їхні розмови про літературу, музику, мистецтво. Це був справжній культурний бомонд. І я вбирала цю любов до слова й краси», – згадує Надія Олійник. Саме це середовище сформувало її світогляд, заклало основу для її майбутнього вибору.
«Мій шлях – бути філологинею»
Коли перед пані Надією постало питання вибору професії, її батьки сподівалися, що вона обере медицину. «Вони бачили в мені продовжувачку сімейної справи, але я мала інше бачення», – згадує вона з легкою усмішкою. «Останнього дня подачі документів я все ж занесла їх у Тернопільський педагогічний інститут. Твердо вирішила стати українсько-англійською філологинею, й ніщо не могло мене переконати». Цей вибір був не випадковим – величезну роль у ньому відіграла її шкільна вчителька української мови та літератури Людмила Юріївна Лазарчук. «Вона була для мене справжнім прикладом: чудова мовознавиця, літераторка, наставниця. Ми годинами аналізували твори, поезії, розглядали кожен образ, кожне слово. Це було як подорож у світ літератури», – розповідає Надія Ярославівна з теплотою й вдячністю.
Навчання в інституті стало для неї справжньою радістю. «Мені все давалося легко, я була старостою групи, брала активну участь у конференціях і виховних заходах. Скрізь мене було повно», – сміється. Єдина зі своєї групи писала кваліфікаційну роботу англійською мовою, досліджуючи внутрішній світ героїв творів Джейн Остін. «Тоді в Україні її мало хто знав, але мене захоплювала глибина її текстів, тонкість психології героїв. Годинами сиділа над її книгами, аналізувала, порівнювала», – пояснює пані Надія. Цей вибір став для неї підтвердженням правильності шляху: «Я жодного дня не пошкодувала, що обрала педагогічний виш і філологію. Відчувала, що це моє покликання. Мені пощастило навчатися у Романа Теодоровича Гром’яка, Марії Петрівни Крупи, Лесі Петрівни Вашків, Наталії Миколаївни Поплавської, Ольги Романівни Валігури та багатьох інших».
Після закінчення інституту Надія Ярославівна вступила до аспірантури, мріючи зануритися в дослідження перекладацької творчості Миколи Лукаша – видатного, але на той час маловідомого українського перекладача. Її науковою керівницею стала відома мовознавиця, професорка Любов Омелянівна Пустовіт. «Вона роздала своїм аспірантам переклади Лукаша з іспанської, англійської, німецької мов, щоб показати його багатогранність і талант. Мені дісталися тексти з англійської», – згадує Надія Олійник. Але доля внесла корективи: Любов Омелянівна раптово померла. «Для мене її смерть була сильним потрясінням і я не захотіла продовжувати працювати над цією роботою. Тож моя дисертація залишилася незавершеною».
Надія Ярославівна переїхала до Києва, на певний час залишивши наукову роботу. «Я занурилася в інші справи, але думка про науку завжди була зі мною», – ділиться думками. Лише 2013 року повернулася до неї, захистивши кандидатську дисертацію з педагогіки під керівництвом професора Анатолія Вихруща. «Нині він мій завідувач кафедри, і я вдячна долі за таку співпрацю. Анатолій Володимирович завжди підтримував мої ідеї, вірив у мене», – зазначає пані Надія. Її дисертація стала результатом не лише теоретичних знань, а й багаторічного практичного досвіду, який вона здобула в роботі з дітьми та молоддю.
Студентські роки подарували їй ще одну важливу сторінку життя. Після першого курсу вона поїхала на практику в дитячий центр «Молода гвардія» в Одесі. «Гадала, це буде кілька місяців, а затрималася на тринадцять років», – сміється вона. Там пройшла шлях від педагога-організатора, методиста з розробки дитячих програм до заступниці генерального директора з виховної роботи.
«Досвід, який став основою мого життя»
Робота в дитячому центрі «Молода гвардія» стала для Надії Олійник не просто етапом кар’єри, а справжнім джерелом натхнення, професійного зростання й життєвих уроків. «Це був інтенсивний ритм: сезон наближався – я їхала в Одесу, потім поверталася до Києва. Але я любила цю роботу всім серцем», – розповідає вона. – Ми створювали програми, які розвивали дітей, давали їм радість, нові навички, допомагали розкривати себе». Пригадує, як доводилося вирішувати найрізноманітніші питання: від організації дозвілля до підтримки дітей, які сумували за домом. «Це була робота 24/7, але вона приносила величезне задоволення», – усміхається пані Надія.
У Києві вона працювала у потужній громадській структурі – Федерації дитячих організацій України. «Ми взяли від піонерів методику роботи з дітьми, але наповнили її українським змістом. Жодної радянської ідеології – лише розвиток лідерських якостей, національної свідомості, творчого потенціалу. Щаслива й горда, що долучилася до цієї роботи. Нині за нашими програмами та методичками працюють дитячі табори у всій Україні», – стверджує моя співрозмовниця. У міжсезоння Надія Ярославівна їздила по університетах, відбирала студентів для роботи в дитячих таборах, читала лекції та проводила майстер-класи з методики позанавчальної виховної роботи. Ця діяльність навчила її працювати з молоддю, знаходити підхід до кожного, мотивувати й надихати.
Цей багаторічний досвід став основою кандидатської дисертації «Підготовка майбутніх вчителів до виховної роботи у дитячих оздоровчих таборах». «Я не хотіла залишати ці знання собі. В Україні є доволі мало спеціалістів, які знають, як працювати з дітьми в таборах, як зробити їхній відпочинок змістовним і безпечним», – зазначає Надія Олійник. Вона випустила кілька методичних книг, систематизувавши свої напрацювання, які й досі допомагають педагогам у роботі з дітьми. Науковим керівником став Анатолій Вихрущ, з яким познайомилася ще під час набору студентів на літню практику в інституті педагогічної освіти, де він був ректором. «Анатолій Володимирович завжди бачив у мені потенціал, підтримував мої ідеї», – зазначає.
2005 року життя змінилося: захворів батько й пані Надія з чоловіком повернулися до Тернополя, щоб підтримати маму, яка тоді працювала над докторською дисертацією. «Це був складний період, але сім’я для мене завжди на першому місці. Ми не могли залишити маму саму», – каже вона. У Тернополі Надія Олійник влаштувалася в товариство «Ровекс» родини Тарашевських – компанію, яка стала для неї новим викликом. Почавши з посади менеджера з адміністративної роботи, вона швидко очолила відділ кадрів. «Товариство займалося роздрібною та гуртовою торгівлею, іншими видами діяльності, мало філії по всій західній частині України. Там працювали понад три тисячі людей. Це був цілком інший світ, але я впоралася». Надія вдячна родині Тарашевських за довіру та підтримку: «Вони повірили в мене, дали можливість проявити себе. Мені було комфортно з ними працювати, як, утім, і скрізь, де я була. Сергій Тарашевський дав мені можливість спробувати себе у зовсім іншій сфері діяльності. Він вирішив йти у політику, очолив обласну організацію «Єдиний центр» Віктора Балоги, а я – його пресслужбу. Ми виграли вибори, Тарашевський став першим заступником голови обласної ради, кликав мене до себе, але я залишилася в «Ровексі». 2015 року Сергій Тарашевський запропонував взяти участь у новому проєкті – створити тернопільський осередок «Народного контролю». «Мені доручили зібрати журналістів та організувати журналістські розслідування», – мовить Надія Ярославівна. З часом цей проєкт став основою політичної партії й на наступних виборах депутати від неї зайшли в усі ради. Після цього проєкт закрили.
2018 року Надія Олійник долучилася до Тернопільського національного медичного університету. «Ректор Михайло Корда – справжній стратег. Він бачить перспективу, його рішення випереджають час. На співбесіді, переглянувши моє резюме, запропонував займатися просуванням університету, популяризацією освітніх послуг тощо. Тоді таких посад ще не було в державних структурах. Ми стали одними з перших і це було новаторське рішення. Через кілька років внесли зміни до штатного розпису й я очолила відділ комунікацій та маркетингу», – зазначає. Водночас пані Надія почала викладати на кафедрі української мови, втіливши свою давню мрію: «Тут знайшла себе. Мої знання української й англійської стали в пригоді, адже я працюю з іноземними студентами, допомагаю їм адаптуватися». Цей етап став для неї гармонійним поєднанням досвіду, знань і покликання, яке вона пронесла через усе життя.
Нині Надія Олійник – це людина, яка успішно поєднує дві ролі в Тернопільському національному медичному університеті: викладачки кафедри української мови та керівниці відділу комунікацій і маркетингу. Разом із завідувачем кафедри Анатолієм Вихрущем вони розробили положення «Про сприяння розвитку державної мови в умовах медичного університету». «Ми створюємо профілі викладачів у Вікіпедії, щоб про них дізнавався світ. Проводимо виховні заходи для українських та іноземних студентів, щоб вони пізнавали Україну – її історію, культуру, звичаї, побут», – розповідає Надія Ярославівна.
Сім’я – надійний тил і джерело натхнення
Сім’я – це її опора і тиха гавань. Чоловік Віктор за освітою філолог, познайомився з Надією в Одесі, хоча теж тернополянин. «Він також починав з педагога-організатора. Потім був директором одного з таборів у «Молодій гвардії». Там і почалося наше спільне життя», – згадує вона з теплотою. Відтоді вони скрізь були разом: удома й на роботі. «Нас часто запитували, чи не втомлює це – бути разом 24/7. А я раділа, що поруч завжди рідна людина, яка підтримає, порадить, зрозуміє. Зараз він займається підприємницькою діяльністю, але наш спільний час – це вечірні години, вихідні, подорожі, ми залюбки проводимо разом», – каже пані Надія. У них росте 12-річний син Юрій, який мріє стати поліціянтом. «Лікарем він бути не планує, хоча в нашій родині медична традиція сильна. Чоловік багато часу проводить з ним, водить на гуртки, займається його вихованням. Удома Віктор бере на себе всю звичну роботу – він добрий господар, любить куховарити. Йому це подобається», – додає Надія Ярославівна.
Сім’я Олійників обожнює подорожі, які стали для них способом пізнавати світ й один одного: «Ми відвідали багато країн Європи. Любимо досліджувати Україну. Під час ковідного карантину вивчали західну Україну. Об’їздили замки Тернопілля, Львівщину, Волинь, Рівненщину. Кожен куточок має свою історію, свою душу». Ще одне захоплення пані Надії, яке передалося від мами, – квіти. «Ми можемо зупинити машину посеред поля, щоб зібрати трави для гербарію, бо це потрібно студентам. У нас удома – магнолія, гібіскуси, бузок, цілий ботанічний сад з рослинами, які квітнуть з ранньої весни до пізньої осені», – захоплено ділиться вона. Виставки тюльпанів у Чернівцях, «Волинська Голландія», квіткові ярмарки в Києві – усе це частина їхнього життя. «Чоловік і син підтримують нашу з мамою пристрасть. Ми разом доглядаємо квіти, створюємо красу. Щороку наш квітник поповнюється. На згадку про мене облаштовані клумби на території «Ровексу», мама створила розарій на фармацевтичному факультеті, я долучаюся до озеленення території університету», – зазначає Надія Олійник.
Для неї важливо залишатися відкритою, щирою й близькою до людей. «Ніколи не зачиняю двері за собою. Підтримую зв’язки з тими, з ким навчалася у школі й інституті, зустрілася на життєвому шляху та працювала. Маю велику родину й багато друзів. Завжди готова допомогти, порадити, підтримати чи знайти тих, хто це зробить», – зазначає Надія Олійник. Вона живе в гармонії із собою й світом, надихаючи інших своєю енергією, теплом і любов’ю до життя. Її історія – це приклад того, як можна поєднувати активність, творчість і людяність, залишаючись «своєю» для всіх, хто її знає.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО