Володимир Підгірний – доцент кафедри фармації факультету післядипломної освіти ТНМУ. На широку професійну дорогу вивів вже не одне покоління студентів. Нині він щедро ділиться своїм досвідом, дає професійні знання, вміння та навички найвищого ґатунку. А ще вчить інтернів, студентів емпатії, допомагає духовно, інтелектуально та соціально реалізуватися.
«Усі діти ходили в дитсадочок, а я – до аптеки»
– Володимире Васильовичу, кажуть, що життя завжди звучить тією мелодією, якою його наповнюєте. Якою ж мелодією нині звучить ваше життя?
– На жаль, сумною, тривожною, бо в країні війна. Всі нині ми у стані стресу, невизначеності, тому й налаштованість мінорна. Мій старший син Юрій – військовий, медик, боронить Україну. Зараз він на бойових позиціях під Покровськом, дещо далі від межі зіткнення, але моє серце все одно не має спокою. У мирному житті Юрко був лікарем-анестезіологом, закінчив наш університет, згодом – аспірантуру в Національному університеті охорони здоров’я України ім. П. Л. Шупика, працював дитячим анестезіологом в Інституті нейрохірургії ім. Ромоданова, Київській міській лікарні швидкої допомоги. Він – ветеран російсько-української війни. Надавав медичну допомогу військовим під час АТО (2015-2016рр.) у 66 мобільному Львівському госпіталі, до речі, разом з нашими викладачами – Мирославом Домбровичем та Ігорем Куляндою. Цей період був для нього дуже важким. За два роки служби чимало довелося і йому, і нам з дружиною пережити. Не раз заглядала у його вічі смерть, не одного воїна врятував він на полі бою. Для психіки людини, яка щойно з цивільного життя – це неабиякий шок чи не щодня мати справу з пораненими військовими, транспортувати їх з поля бою до шпиталю, навколо кров, біль, смерть. Яка психіка це може витримати? Траплялися випадки, коли молоді хлопці втрачали руки та ноги й дружини він них відмовлялися. І це не лише їхня трагедія, але й тих, хто поруч, – побратимів, бойових медиків, санінструкторів. Якось телефонує син до невістки: «Будеш зі мною, коли я залишуся без рук чи ніг?». Був і до нас з дружиною тривожний дзвінок. Чуємо в його голосі тривогу, бо сильні обстріли, каже, що до ранку невідомо, що станеться, тому хоче попрощатися. Як нам це пережити? Той ранок з Божою поміччю та нашими молитвами він зустрів, але ворожий уламок його все-таки не оминув і застряг у ділянці хребта, лікарі не радять оперувати, щоб не було ще гірше.
Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, то син теж не відсиджувався, практично у перші дні записався до тероборони, брав участь в обороні Києва. Зараз не так багато інформації можна знайти про ці дуже важкі часи, коли силами наших патріотів витримали натиск ворога та не дали русні прорватися до столиці. Майже щотижня протягом двох років війни був залучений до евакуації важкопоранених зі сходу та півдня України до лікарень Києва, а торішнього літа Юрко підписав контракт зі Збройними силами України й зараз він – начальник медичного пункту штурмового батальйону, надає медичну допомогу нашим воїнам, працює в хірургічній бригаді анестезіологом, проводить евакуацію важкопоранених.
– Син обрав анестезіологію, а ви свого часу – фармацію. Чому саме цю спеціальність?
– Бо любов до фармацевтики в мене з дитинства. Коли всі діти ходили в дитсадочок, то я – до аптеки. Там працювала провізором моя мама. І для мене той аптекарський дух, запах ліків, що витав у повітрі, був найкращим ароматом у світі, може, тому, що пахнув мамою. Вона працювала в залізничній аптеці Тернополя. Більшість ліків, процеси приготування лікарських форм були мені відомі з дитинства. Коли ж прийшов час обирати професію, то, певна річ, обрав фармацевтичний факультет. В якійсь іншій сфері й уявити себе не міг. Хімію добре знав, у школі мені найбільше подобалася з навчальних предметів і легко давалася, а це була основна дисципліна на фармфакультеті.
«Відмінником не був, але й задніх не пас»
– Мама, напевно, була задоволена, а як батько відреагував на такий не цілком чоловічий майбутній фах сина?
– Знаєте, теж підтримав, але не через велику любов до цієї професії, а радше тому, що знав усі митарства робітничого ремесла. Він працював на підприємстві «Ватра» фрезерувальником і досяг певних висот у цій справі, але бажав, щоб його діти так важко не працювали, бо це сильно виснажує. Батько був висококласним спеціалістом і виготовляв форми для скляних плафонів до світильників, це майже ювелірна робота. Мав хист і відчував метал, у нього було навіть особисте тавро, тому жодний контроль його вироби не перевіряв. Щоправда, праця за верстатом, багато годин на ногах згодом відгукнулися хворими ногами, проблемами зі здоров’ям. Тому й не дивно, що хотів своїм дітям кращої долі – мені й моєму братові теж. Брат – старший від мене на чотири роки, йому якраз і передалися батькові гени: любив щось майструвати, дуже подобалася техніка, тому вступив до політехнічного інституту й водночас працював на заводі. Дуже любив фотографувати. Відправив якось свої світлини на конкурс в інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, його запримітили. Так виникла ідея вступати до цього вишу. Пройшов творчий конкурс, добре склав іспити й вступив, а згодом став кінооператором. Працював тривалий час на кіностудії ім. О. Довженка, потім, як відомо, настали не кращі часи, кіностудію закрили, українське кіно завмерло, а брат подався на телебачення, зараз працює на загальнонаціональному каналі 1+1.
– До якого вишу проліг ваш шлях?
– Я вирішив вступати до Львівського медичного інституту на фармацевтичний факультет, там колись навчалася моя мама. Нас у групі було лише три хлопці, решта – дівчата. Хімія мені давалася легко, тож усі інші дисципліни, які базувалися на цих фундаментальних знаннях теж. Відмінником не був, але й задніх не пас, вчився з великим зацікавленням. І донині зберіг велику любов до Львова, навіть зараз, коли там буваю, то відчуваю його особливу атмосферу, утаємниченість, аристократичність. Мені не потрібно мапи, я добре орієнтуюся в цьому місті. Мені здається, це така спорідненість душ, бо ж відомо, що міста, як люди, мають свій характер, настрій, шарм.
Студентські роки вважаю найкращими у своєму житті. Наш гуртожиток був поруч Личаківського цвинтаря, а за ним – стадіон інституту фізкультури, куди ми ходили на пробіжки, займалися спортом. Плавали у відкритому басейні ходили на спорткомплекс СКА.
– Після закінчення вишу, коли нещодавній студент знайомиться з усіма тонкощами своєї професійної діяльності, вливається або ж не вливається в колектив, може прийти розчарування. У вас такого не було?
– Мені, мабуть, пощастило в тому сенсі, що я потрапив в чудове місто, столицю Буковини – Чернівці, де завжди була проблема з фармацевтичними кадрами. Отримав посаду старшого провізора по району. Це коли в підпорядкуванні цієї аптеки були й інші аптечні заклади міста. Я мав готувати звіти, їздити на перевірки підвідомчої мережі, вести методичну роботу, проводити зібрання, складати плани й таке інше. Це була потужна виробнича аптека, де готували багато ліків, а мені як молодому та ще й чоловікові у жіночому колективі довіряли ще й щось – поремонтувати техніку, допомогти з вантажами. Загалом життя в ті часи в мене було насичене та цікаве. Відпрацював у Чернівцях три роки й повернувся до Тернополя, батьки вже були похилого віку, тож мали потребу в помочі. Щоправда, приїхав вже не сам, а з дружиною. Орися теж фармацевт і нам завжди було разом цікаво, у всякому разі не сумно, бо ж багато тем знаходилося до обговорення саме професійного спрямування. Ми навіть коли змінювали роботу, намагалися знаходити такі посади чи заклади, аби разом працювати. Розуміємо один одного з пів слова, і завжди були підтримкою один для одного, це дуже зміцнює сім’ю та й роботі лише на користь. Нещодавно ми з Орисею відзначали наше рубінове весілля.
– Коли вас запросили на наукову роботу, дружина що порадила?
– Ніколи й не сподівався, що займатимуся наукою, тим більше, що в Тернополі фармацевтичного факультету не було, то й мрій таких теж не мав. Отож можна вважати це долею випадку. Коли 2002 року в нашому університеті, тоді ще інституті, відкривали фармфакультет, я працював завідувачем 160-ї аптеки, що на проспекті Злуки. Професорка Світлана Михайлівна Марчишин була першим деканом і займалася організаційними питаннями. Коли мені запропонували цю діяльність дружина порадила спробувати. Подумав: а справді, чому б ні? Щоправда, розпочав свій науковий шлях з військової кафедри, яку очолював професор Арсен Арсенович Гудима, в ті часи навчання фармацевтів обов’язково передбачало військову підготовку. Спочатку пройшов стажування у військово-медичній академії, де оновив раніше набуті знання офіцера медичної служби запасу, а коли повернувся, то розпочав готувати навчальні програми, писати плани, аби проводити заняття зі студентами. Відтак діяльність на посаді викладача розпочав фактично з 2002 року, поєднуючи її з роботою в аптеці. Нелегко було, траплялося, що під мене підлаштовували розклад занять, мав встигати і в аптеці, і в університеті, але згодом до нас запросили кадрового військового фармацевта зі Львова, який мав великий досвід керівництва військовою аптекою, де, до речі, є чимало професійних нюансів, це й стало для мене великим полегшенням.
«Маю чималий практичний досвід»
– Наукову роботу з чого розпочали?
– Напевно, з того, що став одним з перших учнів молодого професора Арсена Арсеновича Гудими. Ми запланували та дали старт доволі цікавій роботі з фармакологічної тематики, що стосувалася дослідження дії на організм фармпрепаратів. Вивчав побічну дію лікарських засобів, зокрема комбінації препаратів (антибіотиків та інгібіторів протонної помпи), під час комплексного лікування виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки. Тема, яка не втратила своєї актуальності й у нинішні часи, бо це проблема людей і молодого, і похилого віку, коли під час лікування однієї хвороби, пацієнт потерпає від ускладнень і набуває ще інших хвороб. Скажімо, у когось вже є захворювання печінки, до якого додається навантаження хімічними речовинами, тобто фармпрепаратами, що призводить до серйозних уражень (запальних процесів, цирозів і т.п.).
– Що ж вийшло у підсумку?
– Ми запропонували схему лікування препаратами, які захищають печінку, зокрема комбінацію ліків з гепатопротекторами, розрахували дози, курси лікування. Наші рекомендації були внесені до настанов лікування таких патологій та застосування в клінічній практиці, а також до навчальних програм у медичних вишах.
– Ніколи не шкодували, що залишили практичну фармацію та пішли в науку, стали педагогом?
– Був новий виток життя, який приніс мені велике задоволення та духовну насолоду. Успішний захист дисертації відбувся в Національному фармацевтичному університеті, завдячуючи Арсенові Арсеновичу, який приділяв багато уваги та часу нашій роботі. Це теж були й поїздки до Харкова на конференції, нові контакти з цікавими людьми – провідними науковцями фармації.
Радість спілкування зі студентами дає багато позитивних емоцій. У мене й справді, чималий практичний досвід, 29 років в аптечному світі, то чому б не поділитися. Коли професор Тарас Андрійович Грошовий запропонував мені посаду на кафедрі організації і економіки фармації, то я мав змогу як людина з практичної фармації втілювати набуте в навчанні майбутніх фармацевтів.
2013 року в нашому університеті створили кафедру фармації факультету післядипломної освіти, очолила її та керує донині професорка Людмила Фіра, яка мені запропонувала перейти працювати на факультет післядипломної освіти. Я погодився, бо це ще ближче до практичної роботи, працювати з фармацевтами-інтернами – які входять у професію та курсантами – хто вже на передньому краї нашої фармації. І ні на хвилину не пошкодував, тому що Людмила Степанівна створила колектив викладачів-науковців, однодумців, ентузіастів, об’єднаних спільною метою підготовки висококваліфікованих фармацевтичних кадрів.
«Було б добре історію фармації краю зберегти у слові»
– Знаю, що професор Тарас Грошовий запросив вас і до співпраці, коли розпочав роботу над написанням книги-па-м’яті «Історія фармації Тернопільського краю».
– Тарас Андрійович доручив мені розповісти про той період роботи, коли я працював в аптекоуправлінні. Я писав – він корегував, вичитував, щось схвалював, щось навіть вилучав. Це була довготривала копітка, але надзвичайно захоплива праця. Якось професор запитав, а чи не міг би я написати про історію своєї матері, бо знав, що вона навчалася на фармацевтичному факультеті й під час складання державних іспитів її разом з родиною виселили на спецпоселення до Сибіру. У мене вже було чимало матеріалу, бо я цікавився історією своєї родини, багато часу провів, вивчаючи матеріали колишнього КДБ, тому це завдання швидко виконав. Тарасові Андрійовичу дуже сподобалася моя робота й він запитав, чи не могли б ми створити цілий розділ під назвою « Репресовані фармацевти». Так з’явився ще один, доволі трагічний розділ цієї книги.
– Я читала. Без сліз це сприйняти неможливо. Дуже вразила історія вашої мами. Пройшовши такий складний шлях, їй вдалося зберегти відданість професії та навіть на спецпоселенні у Сибіру організувати аптечний пункт, щоб допомагати ліками хворим людям, майже ув’язненим і позбавленим волі. Червоний терор не оминув такої, здавалося б, мирної професії як фармацевт.
– Так. І найгірше, що та історія дуже перегукується з нинішніми подіями повномасштабної агресії росії, коли вже нащадки тих закатованих та ув’язнених відстоюють своє право на існування як нація.
– Не виникало бажання продовжити цю пошуково-письменницьку діяльність?
– Я багато часу провів в обласному архіві та знайшов матеріали про аптеку Почаївської лаври та цікаві раритетні матеріали про те, як монахи ще в давні часи готували ліки, лікували парафіян, паломників безкоштовно. Є у старих рукописах також багато цікавих фактів про давні аптеки Тернополя. Історія фармації нашого краю охоплює не одне століття й було б добре втілити та зберегти її у слові.
– На початку нашої розмови ви розповіли про старшого сина, а є ще молодший.
– Вам, напевно, цікаво, чи продовжив він сімейну традицію? Ні. Василь пішов шляхом брата, теж став анестезіологом. Під час вступної кампанії документи подав на 29 спеціальностей в різні медичні виші України, в усі пройшов, але вибрав наш університет. Коли зателефонували з Львівського медуніверситету й запропонували бюджетне місце на фармфакультеті, то з нами порадився, але зробив по-своєму. Вирішив, що на фармацевтичному можна й заочно навчатися, тож обрав медицину. З часу повномасштабного вторгнення він займається волонтерством, передав ліків у військові госпіталі на мільйони гривень. Ще у перші дні, коли русня мала намір захопити столицю, він організував збір на санітарний автомобіль. Відтак знайшовся меценат, який подарував свій транспортний засіб і на ньому вивозили наших поранених хлопців до військового госпіталю. Не одне життя тоді вдалося врятувати.
Минулої осені ми з Василем побували в Канаді. На одній з вулиць Торонто побачили пам’ятник князю Володимирові, а поруч – будівлю. Зацікавило. Підійшли ближче, бачимо напис: «Український університет». Оглянули аудиторії, університетський музей з експонатами також виявився дуже принадним. І тут одна з співробітниць, до слова, наша краянка з Чорткова, запропонувала залишити відгук. Василь розгорнув книгу відгуків, дивимося, а на першій сторінці ім’я Сергія Коновала та підпис. З’ясувалося, він залишив його під час велопробігу «Чумацький шлях» українських військових спортсменів. Василь добре знав про цей маршрут, бо проїхав перший етап цього великого проєкту Європою маршрутом Львів-Лісабон-Одеса, 11 тисяч кілометрів за 100 днів. Зустрічалися тоді велосипедисти із журналістами, виступали на телебаченні, доносили правду про теперішню війну, про злочини рашистів. І якось так щемно тоді стало на серці. Адже Сергій Коновал – наш випускник, Герой України. Яка ж це багатогранна була особистість. Багато наших випускників віддали життя, і дуже гірко це усвідомлювати, що втрачаємо найкращих з кращих.
– Про що ваші мрії?
– Про мирне життя. Вірю, що в Україні все буде гаразд, іншого виходу просто немає, ми заплатили надто високу ціну, дай Боже, зберегти українську ідентичність та націю.
Лариса ЛУКАЩУК