Наша розмова із завідувачем кафедри загальної хімії, доцентом Григорієм Загричуком мережана кумедними моментами з його життя та щедро приправлена добірними жартами. Власне, такий Григорій Ярославович завжди та з усіма – і з колегами, і зі студентами. Підвищити голос на студента чи насварити його, навіть якщо це справді заслужено, він ніколи собі не дозволить. Переконаний, що доречне слово тонкого гумору в будь-якій ситуації завжди матиме більший виховний ефект, аніж нудні нотації із суворим виразом обличчя. Григорій Загричук на фармацевтичному факультеті з часу становлення підрозділу, тож, як мовиться, вивів на широку професійну дорогу вже не одне покоління студентів. Які вони нині? «Коли ще я навчався, викладач у нас був ледь не Бог, – пригадує Григорій Загричук, – тепер же в нас відносини демократичні. Як результат – нинішні студенти більш рухливі, активні, соціальні. Наші студенти різні, але з ними завжди цікаво працювати, адже кожен з них – особистість, яка дозволяє тобі залишатися в тонусі».
І ще мовить: «Я дякую Тобі, Тату, за все! Я щасливий, Мамо, що Ти є поруч!».
«Наша кафедра – основа для студентів фармацевтичного факультету»
– Григорію Ярославичу, весна-літо для вас уже традиційно насичений період: від профорієнтаційної роботи під час виїздів – до безпосередньої праці на місці в приймальній комісії, де працюєте вже понад 10 років.

– Так, щорічно, починаючи з 2013 року, відколи я потрапив до приймальної комісії, за винятком «ковідних» років, ми з командою відвідуємо медичні навчальні заклади, насамперед сусідніх областей, зокрема коледжі Волинської – у Луцьку, Ковелі, Ківерцях, були також у Рівному та Дубно, у Хмельницькому, Чемирівцях та Шепетівці на Хмельниччині. Звичайно ж, побували й у медичних коледжах у Кременці та Чорткові. Чи не щороку в умовах прийому виникають певні зміни, тож відповідно хочемо довести цю інформацію до наших потенційних вступників, наших майбутніх студентів. Результат такої роботи очевидний: кількість вступників з цих коледжів щорічно достатньо висока. До слова, найбільше з Чорткова, на другому місці – Хмельниччина.
Другий напрям, у якому працюю, також насичений, – це питання ліцензування та акредитації освітніх програм. Після запровадження обов’язкової акредитації через Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, що має, звісно, певні особливості, для того, щоб бачити це все зсередини, 2019 року я подався в експерти Національного агентства. Пройшов добір і вже провів 15 акредитацій в інших закладах: дві з них як член експертної групи і 13 – як голова експертної групи. Це дало можливість зрозуміти, як відбувається процедура акредитації, й уже в нашому навчальному закладі, у відділі внутрішнього забезпечення якості успішно працювати з гарантами освітніх програм.
І звичайно, є також багато роботи безпосередньо на рідній кафедрі. До слова, я був у числі перших п’яти викладачів, які прийшли на наш фармацевтичний факультет, тобто на час його становлення. Перейшов сюди 2001 року з педагогічного університету. Наша кафедра загальної хімії виходила з витоків фармацевтичного факультету та за юридичними канонами належить до нього. Втім, у нас навчаються студенти всіх факультетів: окрім фармацевтичного, викладаємо медичну хімію та біоорганічну хімію для студентів медичного й стоматологічного факультетів. Колектив у нас великий – 17 осіб. Співпрацюємо з різними установами, закладами, стараємося постійно бути в тренді фармації. Так, ми не випускова кафедра, а даємо старт нашим студентам: неорганічна хімія, органічна хімія, фізколоїдна хімія для фармфакультету – фундамент для того, щоб на старших курсах студенти фармацевтичного факультету могли успішно скласти «Кроки» та закінчити вищий навчальний заклад. З минулого року всі студенти фармфакультету в нас почали виконувати кваліфікаційну роботу, зокрема й на нашій кафедрі.

«У дитинстві добре вчився, багато читав»
– Працелюбність, очевидно, вам прищепили ще батьки в дитинстві. В якій атмосфері ви зростали?
– Мене не дуже змушували до традиційної роботи у селі, в школі я добре вчився, багато читав. Книжки у нашій сільській бібліотеці міняв зазвичай раз на тиждень. Проте, якщо доводилося щось робити, то, звичайно, й на городі працював, й увечері корову ходив попасати.
Я народився 2 червня 1973 року у селі Пальчинці на Підволочищині. Мамі дали три місяці декретної відпустки – такий тоді був період. Тож я виріс при дідові Ізидору й бабці Гані, татових батьках, адже мама була у невістках. Мамині батьки, дід Степан і бабця Геня, жили десь за кілометр – наприкінці села. Один з моїх перших спогадів, як я, зовсім маленький, захотів їх якось провідати, та нікому про це не сказав. Грався, грався на подвір’ї, раптом – мене вдома не стало. Всі кинулися шукати. Я 50 метрів не дійшов до хати маминих батьків (сміється).

Я виріс з дідом і бабусею, але більше був дідів. Моя колиска стояла біля дідового ліжка, я любив з неї перелазити та спати з дідусем. Пригадую, коли дідові зробили операцію, мені біля нього не можна було лягати, щоб випадково не штовхнути, тож я запитував, чи можна хоча б у ногах посидіти.
Дід і бабуся ходили на роботу в колгосп, брали мене із собою. Ми з дітьми збиралися компанією. Що ж нам робити? Треба гратися. Добрі невеличкі огірки наші бабці збирали, відправляли в район на консервний завод чи деінде – що саме з ними робили, нас, дітей, то тоді найменше цікавило. Великі ж огірки, насінники, як їх називають, люди брали собі додому, щоб годувати качок, гусей. І ось ми вигадали собі розвагу: спочатку тими насінниками кидалися, потім почали їх топтати. Адже вони так гарно стріляють (сміється). Словом, бабусі не мали вже що нести додому.
– Яке чудове збитошне дитинство у вас було, немов зійшло зі сторінок творів Всеволода Нестайка! З друзями дитинства, мабуть, підтримуєте стосунки й нині?
– У нас велика компанія була. Хованки, стрілялки, футбол – наші повсякденні розваги. Зеленина на городах з’явилася – ми відразу там. Удома вона була, звичайно, але у сусіда завжди цікавіше й смачніше (сміється). А ще з дитинства ми робили «протиправні дії» – грали в карти (до речі, навчили грати мене вдома тато з мамою). Добре пам’ятаю, що свою першу колоду карт загубив.
Близькі стосунки нині в мене передусім з братом Богданом, молодшим на сім років. Як старшому братові мені перепадало доглядати за ним. І тут не обходилося без пригод. Ще маленького я його випустив з коляски, навчаючи їздити на велосипеді – розсік брову, а вже у старшому віці, коли косив траву, то трішки «підкосив» – потрапив косою в ногу, але успішно використав знання з першої домедичної допомоги, наклав пов’язку та самостійно доправив на машині до сусіднього села в лікарню. Вибач, брате, я не хотів!
Три колєги, сусіди, однокласники – Андрій Салюк, Михайло Заблоцький та я. Життя нас трошки порозкидало, зокрема, Андрій зараз в Італії. Сподіваюся, що ще обов’язково зберемося та зробимо ще одну, третю, світлину за зростом. Дві таких уже маємо. Одна фотографія, де ми у дитячому садочку: Михайло на ній найвищий, я з Андрієм – майже в рівень. У восьмому класі біля школи теж сфотографувалися: Михайло найвищий, Андрій – другий, а я – найнижчий. Зараз, напевно, я найвищий. Утім, те третє фото ніяк не вдається зробити, не можемо зустрітися втрьох.
– Ви згадували про дитячий садочок. Відвідували його?
– Один рік – підготовчий перед школою. Якби мене запитали, що я змінив би у своєму житті, якщо б міг, то в обід у садочку я б тепер поспав (сміється). А то ми обідали, виходили наче у вбиральну, що була надворі, а звідти тікали додому. Так я жодного разу й не спав у садочку.
Коли щойно пішли у перший клас, нам було неймовірно цікаво спробувати перелізти через вікно. Чого тягнути? Наша восьмирічна школа була одноповерхова, тож ми відразу першого дня це й зробили. І нас засікли! Перша вчителька Оксана Федорівна сказала, що нас негайно виганяють зі школи. Як нам було тоді страшно! Зараз, гадаю, дітей таким не налякаєш (сміється). Ми, певно, вже до шостого класу не лазили через вікна.
Але не все моє дитинство було таким збитошним. Є й серйозні моменти. Пригадую, як у родині ми всі тихесенько слухали радіо «Голос Америки». Читав я і книжки, не про партію і леніна, а правдиві історичні та релігійні. Якщо б у нас їх знайшли, було б направду дуже невесело.
«Праці не боюся жодної»
– Чому такий професійний вибір – хімія?
– Насправді в мене було бажання стати бухгалтером. Чому? Тому що у мене мама працювала бухгалтером, дядько, тож і я вирішив піти цим шляхом. Але це був 1990 рік, переломний. Мама казала: «Йди вчителем, бо вчитель при будь-якій системі потрібний». Я мав кілька варіантів, яким саме вчителем стати. Один з викладачів радив йти на прикладну математику, але я щось не дуже уявляв, що з нею робити. Мав бажання вивчати географію, історію. Любов до географії заклалася передусім через туристичні змагання. Наша команда – четверо осіб, серед яких, крім мене, вже згадані Михайло Заблоцький, Андрій Салюк, а також Іван Тихонов, чотири роки поспіль брали участь у районних змаганнях з туризму на приз імені Вані Холоділіна. Намагався шукати, хто то такий, але так досі й не знаю. Очевидно, то був якийсь піонер, до того ж не з наших країв чи взагалі вигаданий. Отож у цих туристичних змаганнях за 18 секунд ми четверо розкладали одномісний намет! І стабільно ми, команда восьмирічної сільської школи, посідала друге місце. Перше місце не могли взяти, адже першим завжди був Підволочиський будинок піонерів, який спеціалізувався на туризмі. Тож навіть якщо ми й могли виграти, то ми не могли виграти (сміється). Але й друге місце для восьмирічної школи – то був успіх неабиякий.

Ще один напрямок, який мене цікавив, – хімія та біологія. Але хоча у восьмирічній школі хімію з-поміж усіх знав найкраще, та лише в дев’ятому класі та в 11-ому (перестрибував 10-ий клас) класах, навчаючись у середній школі в Токах, усвідомив, що до того я хімії насправді не розумів. Так, відтворював все гарно, але думати хімічно мене навчив саме в 9-ому класі Віктор Васильович Шкугра. Добрим словом хочу також згадати моїх класних керівників – Василя Михайловича Вальчука (у Пальчинецькій восьмирічній школі) та Лілю Петрівну Гевчук (у Токівській середній школі).
Отож я й пішов після закінчення школи на природничий факультет Тернопільського педагогічного інституту. На той час діяли такі умови вступу: якщо складаєш перший профільний предмет на «відмінно» й маєш золоту або срібну медаль, то відразу вступаєш. Я мав срібну медаль, на «відмінно» склав перший іспит і вступив, обравши за спеціальність хімію з додатковим предметом біологія.
– Хто найбільше доклався до вашого професійного становлення під час навчання в інституті?
– Передусім в інституті я добре навчився думати хімічно, на третьому курсі здобув третє місце у Всеукраїнській олімпіаді з хімії, на п’ятому курсі – п’яте. Найбільше доклалися до мого становлення керівники дисертації Богдан Дмитрович Грищук і, на жаль, вже покійний Петро Максимович Горбовий. Зокрема, Петро Максимович дуже багато дав мені навичок саме у практичній роботі.
Надзвичайно допомогла мені у житті також робота в профкомі під час навчання. З кінця другого курсу я був профоргом природничого факультету, де здобув такі, як зараз модно називати, soft skills, – як командна робота, спілкування. Цікавими та наповненими не лише навчанням були студентські роки в моїй 54-ій групі та, зокрема, життя в гуртожитку. Наша група, єдина з випуску, яка проводила зустрічі після завершення навчання. З приємністю згадую всіх своїх одногрупників, але найбільше ми провели часу з Іваном Мердухом, Віктором Крижанівським, Романом Сагалюком (жили разом в одному блоці) та Василем Коробчуком, з яким з минулого року поєднала ще й наукова робота.

Після закінчення інституту Богдан Дмитрович Грищук запропонував мені продовжувати навчання в аспірантурі. Я дещо роздумував, а мій хороший друг Руслан Підставка каже: «Та що тут думати! Йди!». До слова, з Русланом ми впродовж усіх цих років товаришуємо. Якийсь час він працював у Національному заповіднику «Замки Тернопілля», зараз – начальник відділу туризму та охорони культурної спадщини Збаразької міської ради. Хоча він за фахом географ, але нині – краєзнавець-професіонал, фанат історії, зокрема, замків. Завжди радий зустрічі з ним.
Я пішов в аспірантуру. Звичайно, не все відразу вдалося. Півтора року роботи в аспірантурі пішло, як мовиться, на умивальник: коли синтезуєш і теоретично має бути все гаразд, відправляєш на аналіз, приходиш за результатом, а тобі кажуть – не вийшло. І щоразу доводиться розпочинати все знову.
– У такі моменти не шкодували, що за це взялися? Чи, навпаки, це додавало вам стимулу?
– Був період, коли хотілося все кинути та піти в армію. А тут раптом раз – і все вдалося (сміється). Написав дисертацію, успішно захистив її у Львівській політехніці (вдячний офіційному опонентові, на жаль, покійному Володимирові Павловичу Новікову). Розпочав працю асистентом у педагогічному інституті. Коли 2000 року в медичному університеті відкрили фармацевтичний факультет, на другому курсі з’явився предмет «органічна хімія», то через рік перейшов сюди. Вже під час роботи на факультеті, 2006 року, закінчив Національний фармацевтичний університет у Харкові за спеціальністю «Фармація», щоб мати знання цілковито відповідні обраній справі.
– Ви розпочали роботу на фармацевтичному факультеті, як уже згадували, в період його становлення. Що для вас тоді було найважчим?
– Праці я не боюся жодної. Найважчим для мене стало те, що доводилося сидіти на роботі з 9 до 15 години, незалежно від того, були в мене заняття чи ні. Впродовж першого року відчував якийсь внутрішній спротив щодо цього, були й дрібні непорозуміння. Та, зрештою, все налагодилося. Я прийшов сюди завучем, потім якийсь період очолював кафедру, згодом кафедри розділили, то став заступником декана фармфакультету, з 2007 року був начальником навчального відділу, відтак – помічником проректора, відповідальним секретарем приймальної комісії. Зараз я також є завідувачем кафедри та помічником проректора, тому основна моя робота – освітній процес. Якось у межах українсько-швейцарського проєкту нам розказували, що людина може повноцінно реалізуватися лише в двох професійних іпостасях з трьох. Якщо взяти мої три напрями – викладач, науковець та адміністратор, то в мене так склалося, що я насамперед викладач та адміністратор. Наукою продовжую займатися, але не так активно, як хотілося б. Знову ж таки: встигнути в усьому не вдається.
«Україна з роками стане європейською країною, до того ж високого ґатунку»
– Проте ви задоволені, що все склалося саме так?
– Шкодувати точно ні про що не доводиться. Гадаю, все, що з нами відбувається, десь там нагорі вже написане. Можна щось скоригувати, але основне все ж стається так, як і має бути.

Скажімо, в педагогічному інституті я зустрів свою майбутню дружину. Був аспірантом першого року, вона – студентка географічного факультету. Якось випадково перетнулися, а через рік одружилися. У нас є дві дати: 17 квітня – це початок зустрічі, а через рік і місяць, 17 травня 1997 року, ми одружилися. Нині маю трьох гарних дівчат: дружину й двох доньок. Дружина Оксана якийсь час, до минулого року, працювала в нашому університеті. Зараз трудиться в науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі. Старша донька Юля самостійно вирішила обрати медицину. Вона перша започаткувала ту стезю, бо до цього часу в нас у родині медиків не було. Коли навчання давалося важко, я, бувало, казав їй: «Маю знайомих у деканаті, заяву на відрахування будеш писати без черги». Ось так її підтримав тато (сміється). Вже пройшла інтернатуру, зараз працює терапевтом у Підволочиську, куди мала цільове скерування, й частково у Тернополі за спеціальністю дерматолога-косметолога після завершення спеціалізації з дерматовенерології. Молодша донька Олеся закінчує другий курс медичного факультету. Знову ж таки – це її власний вибір. Обираючи між педагогічним і медичним університетами, взяла приклад зі старшої сестри. Перший семестр був особливо важким. Тоді, у зв’язку з великою війною, навчання розпочали наприкінці вересня, а завершити його запланували до першого грудня, тож було 4-5 занять щодня. У якийсь момент у доньки навіть з’являлися думки залишити навчання, було так виснажливо. Але помалу адаптувалася.
Даруйте, забув: у нас є ще одна дівчина вдома, наша улюблениця – киця Буся (усміхається). Коли приходиш додому, вона – така віддушина, допомагає зняти стрес.
– Що ще допомагає зняти стрес? Які маєте захоплення?
– Був період, коли я дуже багато читав. Потім на якийсь час перестав, окрім фахової літератури, тепер знову повернувся. Особливо зараз захоплюють детективи, книжки світоглядного характеру.
Що ще допомагає? Спілкування з колегами, друзями. Маємо кілька дружніх компаній, з якими можемо зустрітися, поговорити. Це додає наснаги. Тішуся, що розширюємо родинні зв’язки: 1 червня старша донька вийшла заміж. Зять Олександр – її однокурсник. Він обрав хірургію, тому зараз ще закінчує інтернатуру.
– Багато спілкуючись із сучасним поколінням, як гадаєте, майбутнє України в надійних руках?
– Вони вміють адаптуватися. Це дуже важливе вміння. Скажімо, нещодавно до нас приходив наш випускник, який не був відмінником, але зараз він успішний представник компанії-виробника хірургічних інструментів, добре працює, відвідує операції, щоб бачити, як це використовується. Ми поспілкувалися, він каже, мовляв, так, треба було краще вчитися. Приємно зазначити, що учні перевершують твої досягнення – моя колишня студентка Ліля Логойда нині вже докторка наук, професорка, успішна науковиця, переможниця різних конкурсів. Насправді є лише одиниці, для яких вища освіта – щось позахмарне. Всі інші можуть досягти значно кращих результатів, але цьому заважають лінь, юнацький спротив. Утім, якщо життя змусить, то вони зможуть і довчитися, і дотягнутися до того, що їм потрібно зробити.
Тож вірю, що і Перемога буде нашою, і Україна з роками стане європейською країною, до того ж високого ґатунку, адже можливості в нас завжди були та є. На жаль, не так ми їх використовували, не туди звернули, і ця теперішня ціна дуже висока. Страшна ціна свободи, гадаю, стане стимулом для того, щоб таких помилок уже більше ми ніколи не повторювали. Хочеться, щоб якомога швидше наші воїни повернулися живі, здорові та з Перемогою. А наша молодь, однозначно, зробить свій внесок для того, щоб Україна була незалежною та процвітала.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА