Не легко мовити про людину, яку високо цінуєш і знаєш багато років, бо тоді слова перетворюються на дрібні піщинки в бурхливому морі спогадів. Але й зараз, попри роки, вони знову оживають яскравими спалахами вдячності серед тих, хто на своєму життєвому шляху зустрів талановитого лікаря, науковця, керівника та наставника, справжнього сина України – професора Степана Івановича Черкашина. Його можна вважати фундатором стоматологічної справи на Тернопіллі та українському медичному просторі.
«Належить до сузір’я вчених світового рівня»
2004 року Степан Черкашин очолив стоматологічний факультет, який щойно створили в тодішній Тернопільській державній медичній академії, та був першим деканом до 2006 року
«Степан Іванович був тією постаттю, яка зуміла згуртувати навколо себе багатьох однодумців. Він належить до сузір’я вчених світового рівня, яких можна назвати піонерами стоматології в Україні. 1965 року Степан Іванович закінчив Харківський медичний стоматологічний інститут. З 1971-го почав працювати в нашому виші. Спочатку – асистентом на кафедрі госпітальної хірургії, з 1980 року – завідувачем курсу стоматології при кафедрі госпітальної хірургії. 2007 року став завідувачем кафедри стоматології. З 2009 р. – завідувач кафедри пропедевтики стоматологічних дисциплін. З 2010 р. працював завідувачем кафедри ортопедичної стоматології, а з 2013 року очолював кафедру стоматології ННІ ПО» – розповідає декан стоматологічного факультету ТНМУ Світлана БОЙЦАНЮК.
Степан Іванович був відданим своїй справі, відомим науковцем на теренах усього пострадянського простору. 1971 року захистив кандидатську дисертацію «Колатеральний кровообіг лицевого нерва в нормі і при патологічних станах», а 1991-го – докторську дисертацію «Одонтогенна вогнищева інфекція порожнини рота». Проблема хроніотоксикації, ротового сепсису не втратила своєї актуальності й нині.
Степан Черкашин – вчитель для багатьох теперішніх стоматологів, які виростали під його надійною опікою, мудрий та терплячий наставник для студентів. Степан Іванович вирізнявся веселою вдачею та неперевершеним почуттям гумору.
«Сьоме червня – дата, коли Степан Іванович відійшов у вічність, для нас сумний день, – каже Світлана Бойцанюк, – але ми трепетно бережемо пам’ять про нашого наставника, вченого, чудову людину та талановитого організатора й продовжуємо втілювати в життя його настанови. Він був і залишається в наших серцях світлою людиною, прикладом невтомної працелюбності, мудрості, щирості та доброти».
«Пишаюся, що мій наставник був патріотом»
Ярослав НАГІРНИЙ, професор:
– Знайомство зі Степаном Івановичем відбулося під час проходження клінічної ординатури в Тернопільській обласній клінічній лікарні. Я працював на амбулаторному прийомі й про хірургічну стоматологію, якщо чесно, навіть і не мріяв. Пригадую, як він зустрів мене якось у коридорі й запитав: «Хірургом стати не хочеш? Терапією хай дівчата займаються, а чоловіча професія – то хірургія». Так з його легкої руки я й прийшов в хірургічну стоматологію. Звісно, спочатку було непросто, бо цей напрям вимагає нових ґрунтовних знань, а ще – сильного характеру, емоційної витримки, навичок поводження під час екстремальних ситуацій в операційній. Окрім того, потрібно було здобувати й навички роботи в команді, де всі були одним професійним монолітним колективом. Але Степан Іванович виявився унікальним Вчителем. Пригадую, як ми стояли за одним операційний столом і від нього віяло таким спокоєм і впевненістю, що навчатися було легко, кожний успіх піднімав мене все вище й вище. Хоча не все було так солодко, бо й спитати іноді міг доволі суворо, але завжди був справедливий. Я навіть іноді й дивуюся, як в одному характері можуть поєднатися такі різні риси – вимогливість, імпульсивність, емоційність та надзвичайна доброта, чуйність, терпимість.
Степан Іванович був надзвичайно відкритий до своїх колег, учнів, у нього не було жодних професійних таємниць. І своїм входженням у науку я теж завдячую саме йому, бо відкрив мені новий, надзвичайно цікавий світ наукової творчості. Згодом же «змусив» кандидатську дисертацію розпочати. Він був надзвичайно енергійною людиною, ця живильна енергія передавалася й нам. Можливо, бачив в мені свого наступника, бо так щиро плекав цю любов до науки, як може лише батьківська душа. Познайомив мене зі своїми колегами зі світу щелепно-лицевої хірургії. Вдячний долі, що звела мене з людиною такого масштабу – вченим, практиком, непересічною особистістю та лікарем, який повідав мені багато чого в житті та хірургічній стоматології. Наразі намагаюся продовжувати його справу, тримати, як мовиться, марку та втілювати в життя настанови свого Вчителя. Мені запам’яталися його слова: «Вік живи, вік учись і не все будеш знати». В нього жодного дня не минало без нових свіжих знань. Пишаюся, що мій Вчитель був патріотом. Часто розповідав нам у вузькому колі, що коїлося на його рідній Харківщині у 1920-30 роках, мав активну громадянську позицію. Був чудовим товаришем, порадником, його всі поважали – і пацієнти, і учні, і колеги.
Степан Іванович стояв біля витоків створення нашого стоматологічного факультету, фактично був його засновником. Пригадалося, як ми в ним в НОК «Червона калина» зустрічали якусь комісію з владних структур, що мала надати дозвіл. І тут авторитет Степана Івановича мав неабияке значення, бо його поважала та цінувала вся українська стоматологічна спільнота. Мрією мого наставника було відкрити у Тернополі стоматологічний факультет. Я дуже втішений, що вона стала реальністю.
«Пам’ять про Вчителя назавжди в моєму серці»
Наталія ГУТОР, доцентка:
– Зі Степаном Івановичем я познайомилася 1986 року, мене скерували клінічною ординаторкою у стоматологічне відділення Тернопільської обласної лікарні, а його призначили моїм куратором. Він відіграв особливу роль у формуванні мене як лікарки-хірургині. В ті часи у відділені лікували пацієнтів стоматологічного профілю, але з розмаїтою патологією, зокрема й онкологічною, дітей з розщелинами верхньої губи та піднебіння, інші. Отож роботи був непочатий край, і він фактично днював і ночував у відділенні. Я ж асистувала йому на операціях. Він був хірургом від Бога. Але всі па-м’ятатимуть його ще й як надій- ну, добру людину. В учнів вимагав того ж, що й і від себе. Цінував працелюбність, знання, відповідальність. Складнощі операцій полягали в тому, що спілкувалися ми лише поглядом, усі жести мали бути відпрацьовані до автоматизму. Мені було доволі легко працювати, бо я знала всі етапи операції «назубок». За день до оперативного втручання ми обговорювали план дій, етапи операції, її хід, тому зазвичай все йшло, як-то кажуть, за планом.
Степан Іванович ніколи не ставився до пацієнтів чи до своїх обов’язків формально. Він був прикладом організованості та відповідальності. Його енергетика надихала, й у його присутності все закінчувалося добре, навіть за екстраординарних ситуацій.
Знання, досвід і любов до хірургічної роботи професора передалися й мені, тому я дуже тішуся, що на початку моєї лікарської практики доля подарувала саме такого Вчителя. Він гостинно відчинив мені двері у світ хірургічної стоматології.
Степану Івановичу вдавалося поєднувати лікувальну справу з навчальною роботою на кафедрі пропедевтики стоматологічних дисциплін, яку він певний час очолював. Можна сказати, що кафедра була для нього, як друга сім’я – він дбайливо турбувався про наш колектив, хотів, щоб ми були всім забезпечені. Пригадалося, як телефонував до колег у Полтаву, наочне приладдя, інструментарій «діставав». Студенти його дуже любили, незважаючи, що він був доволі вимогливим викладачем. Він любив дисципліновану, відповідальну молодь, ту, яка хотіла вчитися та здобувати знання. У нього завжди було багато цікавих ідей, які згодом виливалися в монографії, наукові статті. Пишаюся, що в нас є спільна монографія. Його невгасимій енергії могли позаздрити навіть молоді люди. Завжди приносив нам свіжі ідеї: «Гляньте-но на цю статтю, може, й ми собі таку методику впровадили б?». Хотів іти в ногу з часом. Пригадалося, як подарували йому на день народження ноутбук і він запитав мене: «Наталю, а що ж мені з ним робити? Дисертації написав, чогось нового поки що не планую. Може, буду дивитися, що у світі діється?».
Він був відданим своїй роботі, багато працював, а на відпочинок, зрозуміло, часу залишалося обмаль. Хоча й дачну ділянку мав, але зайнявся нею в доволі поважному віці. Почав вивчати городню справу, щось садити, вирощувати та мав від того неабияке задоволення. Якось приходить на кафедру й хвалиться своїм врожаєм: «Знаєш, Наталю, я чотири кущі картоплі посадив. І вродила». Ви б бачили, як світилися тоді його очі. А ще він був автолюбителем, а я теж затята водійка, тому мали багато спільних тем для розмов, часто допомагав мені щось відремонтувати в моєму авто.
З великою вдячністю згадую роки, проведені поруч зі своїм Вчителем. На його плечі лягло багато завдань і він з честю їх виконав, виплекав не одне покоління стоматологів, допоміг багатьом пацієнтам. До всього підходив з творчим завзяттям, мав особливий лікарський талант і наукову жилку. Пам’ять про Вчителя назавжди в моєму серці.
«Батько завжди був для мене прикладом»
Вікторія ЧЕРКАШИНА, донька:
– Батько був і залишається найдорожчою людиною в моєму житті. Він народився на Харківщині у селі Акулинівка, дитина війни, але з того періоду в мене дуже мало спогадів. Пригадую, як тато розповідав, що його родині кілька місяців довелося мешкати в хаті разом з німецькими солдатами під час окупації. Дуже теплі спогади збереглися про мою бабусю, його маму, яка була надзвичайно доброю людиною, а дідусь працював машиністом потяга. Батько зростав у простій селянській родині. Одного разу ми поїхали на його малу батьківщину з мамою та сестрою, щоправда, дідуся я вже не застала. Запам’ятала просту сільську хату, піч, височенне ліжко й наче велика хмаринка на ньому – висока перина, на яку мене й поклали спати. Свою маму батько дуже любив, але ніколи цього не афішував, хіба інколи мені казав: «Лише я знаю, на кого ти схожа». Це був знак відданої синівської любові. Коли моя бабуся померла, то тато зачинився у своїй кімнаті й увесь день звідти не виходив, а ввечері сів на поїзд і поїхав до Харкова. Це я пригадую дуже яскраво. Взагалі ж батько дуже рано пішов на вільні хліби, десь у сімнадцять подався на шахти Донбасу. Попрацював там кілька років, а потім втупив до Харківського стоматологічного інституту. Він був зразком тієї людини, яка всього в житті досягла сама, без допомоги батьків, протекцій, фінансової підтримки. Під час навчання в інституті він дуже захопився театром, мені здається, що він був природженим актором. Це видно навіть зі світлин, які збереглися в нашому сімейному фотоальбомі. При стоматологічному інституті в ті часи діяла театральна студія й тато грав там усі головні ролі, переважно в класичних п’єсах. Ось він у ролі білого офіцера, є також світлина з постановки п’єси «Гроза» за Островським, на іншому – в ролі Нептуна. Чи не справжній артист?! У цьому альбомі ще й багато вирізок з газет із замітками про молодого актора Степана Черкашина. Я пишалася тим, що мій тато такий привабливий, як мовиться, чоловік із шармом. Коли батько закінчив інститут, то за скеруванням поїхав у Фрунзе – столицю тодішньої Киргизької радянської соціалістичної республіки. Там він зустрів мою маму, одружився, а згодом і я народилася. Коли мені було два рочки, ми переїхали до Тернополя. Татові запропонували тут місце в медичному інституті на кафедрі анатомії. Звісно, тоді я не могла сприймати рідну людину в ролі науковця, але добре пам’ятаю, як багато він працював, дуже хотів стати доцентом. Він був хірургом від Бога, кажу це ні на йоту не сумніваючись, бо бачила, як він готується до кожної операції, скільки часу витрачає, щось малює, занотовує, обмірковує хід оперативного втручання. Одного разу навіть взяв мене із собою на операцію, дуже хотів, щоб я пішла його стежкою. Одягнув мене у стерильний одяг і привів до операційної. Як нині, перед очима тато за операційним столом. Він відрізав у чоловіка частину ребра, потім імплантував його у зламану щелепу (принаймні я так це зрозуміла), а я стояла та спостерігала, ні крапельки не боячись, «витримала» операцію до кінця.
У суботу та неділю зазвичай батьки ходять з дітьми в парк, на атракціони, проводять розважальні заняття. Я ж батьком ходила в обласну лікарню, де він робив хворим перев’язки. Спочатку їхали на тролейбусі, а коли виходили, то він брав мене за руку й ми разом ішли до лікарні. Для мене – це один з найтепліших спогадів дитинства. Щоправда, до маніпуляційної я не заходила, а сиділа в лікарському кабінеті та дуже пишалася, що мій тато тут найголовніша людина, єдиний у всьому світі хірург і мені така місія дуже була до вподоби. З дитинства запам’яталася така картинка: тато сидить у своїй кімнаті серед купи паперів і все пише, пише. Він дуже любив свою професію, був прикладом організованості та відповідальності в усьому, навіть у побуті. Його обожнювали студенти. Якось в університеті було якесь зібрання й коли тато вийшов на сцену, то студенти почали йому аплодувати та кричати: «Браво, професоре». Він був дуже легкою по житті людиною, веселим, любив дотепні жарти, тому завжди міг знайти з молоддю спільні точки дотику. Батько завжди був для мене прикладом, особливо я пишалася тим, що він сам себе зробив, йому ніхто не допомагав, він сам досяг своїх вершин і став хірургом, викладачем, науковцем. Завжди захоплювалася тим, як він багато читає, навіть поезію писав, знав численну кількість віршів. Мав сильний характер, але в душі був романтиком, поводився з нами доволі суворо, ми інколи навіть його побоювалися, але водночас він нас сильно любив і ми це відчували. Особливо весело було, коли збиралися за святковим столом. Друзі батьків до нас приходили чи не на кожне свято. Колега тата займався фотографією, тож усе, що тоді відбувалося, збереглося на світлинах. Я з дітьми готувала вистави, бо ж у душі, як батько, акторка, а потім ми всі гуртом співали українських народних пісень. Весь репертуар знала напам’ять. Тато був душею будь-якого товариства – харизматичний, дотепний, з тонким почуттям гумору. Дуже любив грати в шахи, але не любив програвати й нервував з того. А ще улюбленим заняттям для нього стали мандри, ми об’їздили з ним багато цікавих і мальовничих місць України, колишнього радянського союзу, побували в Криму, країнах Балтії, Білорусі, москві, ленінграді. Він влаштовував нам прекрасні мандри. Був яскравою та комунікабельною людиною різностороннього таланту.
Я не стала, як мріяв тато, хірургом. Але моя сестра обрала професію лікаря, фах стоматолога здобуває його внук, він навчається зараз на стоматологічному факультеті, який багато років тому започаткував його дідусь і дуже пишається цим. Шкода, що батько не дожив до цих днів. Але пам’ять про нього живе, а родинна лікарська професія продовжується.
Степан Іванович , й справді, був Людиною, яка жила хірургією, наукою та Україною. Він любив своїх рідних, учнів, пацієнтів і присвятив їм своє життя та працю. Головним правилом його життя став заклик «Ніколи не здаватися!» Це й про таких людей, як професор Степан Черкашин, написані чудові слова:
«Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,
Наче крапля роси, наче крик журавля – тільки мить.
Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,
І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.
На могилі моїй посадіть молоду яворину
І не плачте за мною – за мною заплаче рідня.
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя».
Лариса ЛУКАЩУК