Понад 50 років свого дорослого життя талановитий лікар і науковець, професор Іван П’ятночка присвятив украй важливій галузі медицини – фтизіатрії. З них 41 рік його професійний шлях нерозривно пов’язаний з ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського. Асистент кафедри туберкульозу, згодом доцент, професор, він щедро віддавав свою енергію та знання підготовці майбутніх лікарів. Сьогодні Іван Теодорович – гість нашої рубрики «Вітальня». Про фтизіатрію, яка стала його покликанням, про моральні цінності, які сповідує, події та людей, що назавжди залишилися в пам’яті, про родину, яку любить понад усе, професор розповідає щиро, емоційно. Сторінка за сторінкою розгортаються його спогади про далеке й недавнє минуле, пов’язане із сьогоденням.
Народився в селянській сім’ї, де ніхто не мав стосунку до медицини
– Кажуть, щасливою людина стає завдяки власним зусиллям, обравши мету й правильний шлях, який долає, попри перешкоди. Коли вирішили стати лікарем і як цього досягли?
– Не можу сказати, що мріяв про цю професію з дитинства, бо народився в селянській сім’ї, де ніхто не мав стосунку до медицини. Господарство в батьків було чимале: і поле мали, і худобу. Жили заможно, але й працювали батьки, як кажуть, до сьомого поту. До роботи вставали ні світ ні зоря. О четвертій ранку вже були в полі. Дітей брали із собою. Мене, найменшого, клали на перину, накривали і я міг поспати довше. Ввечері з поля мене підвозили до хати й я сидів на порозі, чекаючи батьків з поля, бо боявся зайти до кімнати. Там на стіні висіла ікона Святого Миколая. Мені здавалося, що святий стежить за мною і я ховався від його грізного погляду. Потім батьки віддали комусь ту ікону.
Пам’ятаю себе з чотирьох років. Хутір, де ми жили, називався П’єтночки. Це був присілок великого села Журавці колишнього Рава-Руського повіту на Львівщині (нині – Томашівський повіт, Польща). В центрі села, що налічувало майже 800 дворів, стояла чудова церква, будинок «Просвіти», школа. Мій тато закінчив чотири класи, мав гарний почерк і в селі його шанували як грамотну людину та доброго господаря. Мама в школі не вчилася, грамоти не знала, але вміла добре рахувати, навіть швидше за тата.
Після «визволення» кордон з Польщею проходив через наші городи
– У вересні 1939 року в наше село ввійшли радянські війська. Після «визволення» кордон з Польщею проходив відразу за Журавцями, через городи. Багато людей, зокрема, представники львівської інтелігенції, тікали від більшовицької орди через наші околиці на Захід. Часто ми чули постріли, крики втікачів, чимало з них так і залишилися лежати на наших полях. У пам’яті залишився епізод: чотири прикордонники-кіннотники тримають на багнетах молодого чоловіка. Він був дуже блідий та мовчав. Тепер я розумію, що чоловік перебував в шоковому стані. Так розправлялися з тими, хто хотів вижити, передусім з українською інтелігенцією.
Того ж року мешканців прикордонної частини Журавців депортували в різні області України. Нашу родину переселили на хутір неподалік села Тяглів на Львівщині, а маминого брата Костянтина Купича разом із сім’єю вивезли в Сибір.
Втративши все нажите, наша родина оселилася в старій покинутій хаті за три кілометри від кордону. В шість років я пішов до школи. Вона була неблизько. Якось дорогою зустрів двох прикордонників верхи на конях, які підвезли мене до школи. Радий, що не довелося йти пішки три кілометри, я вийняв з торбини хліб з маслом і віддав їм. Прикордонники його одразу з’їли, бо були голодні. Потім вони щоранку зустрічали мене, щоб доправити до школи, а я просив маму дати мені в дорогу більше хліба. «Що таке з тобою?» – дивувалася мама. – «Їсиш багато, а не поправляєшся!».
«Виселяти нас мали 22 червня 1941 року»
– Як і раніше, батьки важко працювали, щоб прогодувати трійко дітей. І пам’ятаючи долю маминого брата, готувалися до нової депортації – в Сибір. Виселяти нас мали 22 червня 1941 року. Батьки заздалегідь зібрали, що могли, в два невеликі клунки. Коли 22 червня почувся шум машин, подумали: виселяти їдуть! Але не вгадали. «Хозяин, война!», – крикнув хтось із солдатів, минаючи нашу хату. Того ж року ми повернулися в рідні Журавці, але не на хутір П’єтночки, де від нашої хати нічого не залишилося, бо її розібрали, а на хутір Піцуни, де стояла хата маминих батьків і брата.
З часів німецької окупації пригадую запах диму з крематорію Белзького гетто, куди під час війни гітлерівці звозили євреїв. Містечко Белз було за два кілометри від Журавців. Той страшний запах, здавалося, висів над селом.
1942 року брат Яким, якому на той час не виповнилося й сімнадцяти, ухилився від призову в дивізію «Галичина», але його спіймали та відправили в німецький концтабір. Там він три роки працював на хімічному заводі разом з військовополоненими – французами, чехами, солдатами радянської армії. Коли брата забирали, він був на голову вищим від мене, ставним, мав густу чорну чуприну. А повернувся цілком лисим, виснаженим. Розповідав, що коли війна закінчилася й не стало охорони, в’язні розбіглися містом, шукаючи харчів. Наївшись після довгого голодування, багато з них померли. Брат розумів, що так робити не можна, тому їв потрошку, маленькими порціями.
Після капітуляції гітлерівської Німеччини війна закінчилася, але лише в Європі. Москва збиралася вступити у війну з Японією, тож в’язнів, які вижили в концтаборі, мобілізували та почали готувати до військових дій на Далекому Сході. Лише після того, як Японія капітулювала, їх відпустили й брат повернувся додому геть знесилений.
«В УРСР усе будете мати», – обіцяли радянські аґенти
– Після відступу німецької армії та другого приходу радянських військ у селі майже півроку не було ні польських, ні радянських урядовців. Час від часу приходили радянські аґенти й переконували селян переселятися до УРСР. «Там все будете мати», – обіцяли. Люди не хотіли. Але поляки теж чинили тиск. Почастішали воєнізовані напади на село. Нападники грабували майно, вбивали дорослих, а інколи й дітей. Їм чинили спротив вояки УПА, передусім ті, що дизертували з дивізії «Галичина». Вони були добре вишколені й озброєні автоматами. Завдяки їм наш присілок не був пограбований та спалений.
На початку квітня 1946-го вузлова залізнична станція Любича-Королівська, звідки наших людей примусово вивозили в радянську Україну чи у Сибір, вояки УПА взяли в кільце разом з великою кількістю польського війська та розгромили вщент. Станція згоріла. Одночасно наші повстанці знищили й більшовицьку репатріаційну комісію. Після цієї операції поляки дуже озлобилися та щоденно протягом тижня нападали на наше село. Жахливі погроми змусили більшу частину мешканців Журавців виїхати на велику Україну, решта втікала в зворотному напрямку – в Польщу.
Наша родина теж покинула рідну домівку. Брата на станцію, де стояли вагони, перевезли, заховавши його в бамбетлі. Яким в УПА не воював, бо був дуже виснаженим після концтабору, але в тій ситуації молодому українцю краще було не потрапляти на очі ворогам.
Три тижні прожили просто неба
– 25 квітня 1946 року ми приїхали на станцію Деренівка Теребовлянського району, де всіх висадили й три наступні тижні наша родина прожила просто неба біля залізничної колії. Було холодно, часто падав дощ. Батьки накривали нас периною, а самі, бідолахи, мерзли. Їсти було нічого. Жити – ніде. На щастя, в Старій Могильниці Теребовлянського району тато знайшов покинуту стареньку хату й наша родина, нарешті, здобула дах над головою. Почали обживатися, господарювати. Я в школу пішов, до 5 класу. До слова, в свідоцтві зі школи в Журавцях, де я провчився чотири роки за німецької окупації, в мене були відмінні оцінки – «зер гут». І лише за поведінку мав «гут». Бо хлопцем я був збитошним.
На новому місці навчання спочатку давалося важко, бо російської я не знав зовсім, а моя українська була пересипана польськими та німецькими словами. Мовні труднощі допоміг подолати однокласник Нестор Грицишин. Він був з культурної, інтелігентної сім’ї й у школі вчився на «відмінно». Ми потоваришували. До слова, Василь теж став лікарем. Хірургом.
7 клас я закінчив на «відмінно», з похвальною грамотою. І на цьому моє навчання мало скінчитися. Треба було допомагати батькам у полі. Та зненацька мені прийшла повістка – наказ їхати на роботу на Донбас. Тоді влада примусово поставляла на шахти робочу силу. Тато неабияк злякався та пішов зі мною до Буданова, де містився райвійськкомат, просити військового комісара, щоб сина на Донбас не посилали. Той подивився на мене, малого, на моє свідоцтво, де були самі п’ятірки, засміявся й каже «Хазяін, он там єво Донбасс». І на школу показав. Батьки одразу подали документи і я продовжив навчання в Буданівській середній школі. Вчився на «відмінно», особливо любив фізику, математику, алгебру, геометрію…
У 10 класі учнів агітували вступати в комсомол. Тих, хто краще вчився, агітували особливо наполегливо. Проте я вступати не хотів. Вчителі, передусім вчителька математики, за мене заступалася, але її заступництво спрацьовувало до певного часу. Одного разу мене й однокласника Дмитра викликали в райком комсомолу. Агітаційну роботу з нами проводив перший секретар комсомолу Кашуба. Побачивши, що слова не діють, перейшов до силових арґументів і почав тягати мене за чуприну, притиснув носом до стола. Потім взявся за Дмитра, а мене передав офіцерові. У того були сині погони з чотирма капітанськими зірочками. Офіцер говорив зі мною спокійно, без крику, не бив. А наприкінці розмови сказав: «Якщо хочеш вчитися далі, то вступай в комсомол, інакше будуть перешкоди». За стіною чувся гучний крик Кашуби та плач Дмитра.
Після цього я захворів на лівобічну пневмонію. В Буданівській райлікарні мене лікував дуже хороший лікар Тарас Хандога. За кілька днів мені стало значно краще і я втік додому. До школи повертатися не хотів, хоча сумував за вчителями та учнями. Через кілька днів пізно ввечері до нашої хати зайшов чоловік з УПА. Будити мене не стали, але я чув його розмову з батьком. Гість говорив про те, що учні кидають школу, щоб не вступати в комсомол, але не треба впадати в крайнощі. Українська молодь повинна вчитися та здобувати вищу освіту.
Наступного дня мене відправили до школи, а коли знову запропонували вступати в комсомол, я погодився. Школу закінчив зі срібною медаллю, бо мав четвірку з російської мови.
«Хлопче, вступай на лікувальний факультет!»
– Документи вирішив подати на фізико-математичний факультет Львівського університету. Хоча батьки радили вступати до медичного інституту й учителі – теж, навіть вчителька математики. Я вагався. До Львова подався разом з дев’ятьма іншими випускниками з нашого села. Приїхали пізно, приймальна комісія вже не працювала, тож залишилися на сходах університету чекати ранку. Була в нашому гурті дівчина, що мріяла про фармацевтичний факультет, і наступного дня я взявся провести її до медичного інституту. До кабінету, де приймали документи, запросили й мене. Один з членів приймальної комісії, глянувши на мій атестат з відмінними оцінками, промовив: «Хлопче, вступай на лікувальний факультет!». І я подав документи на лікувальний. Успішно склав іспити, розпочав навчання, а через місяць зробив спробу перевестися на фізико-математичний факультет Львівського університету. Бо отримав кілька трійок з латинської мови, як мені здалося, несправедливо. Та заступник декана мою заяву не взяв, сказав прийти через кілька днів, а вже на наступному занятті з латини я відповів на «відмінно». І надалі отримував п’ятірку за п’ятіркою. Викладач був задоволений моїми знаннями, а я готувався до занять ще ретельніше. Інші дисципліни давалися легко, тож про перехід на фізмат я й думати забув.
Загалом серед професорсько-викладацького складу вишу я зустрів висококваліфікованих спеціалістів, доброзичливих, порядних, чуйних. Одним з них був професор Юрій Владиславович Кулачковський – чудовий лікар, педагог, науковець, прекрасної душі людина. Юрій Владиславович і його вчитель – професор Юрій Тимофійович Стукало прищепили мені любов до фтизіатрії, яка стала моїм покликанням.
Всі роки навчання я отримував підвищену стипендію. Вчитися було цікаво, хоча й нелегко. Після закінчення медінституту отримав скерування на роботу фтизіатром Кременецького районного протитуберкульозного диспансеру. До слова, кременецькі фтизіо-хірурги першими в області почали робити операції на легенях, рятуючи туберкульозних хворих. Фтизіо-хірургія мене вабила, але хірургом я так і не став, бо адміністрація лікарні не була в цьому зацікавлена. 6 років пропрацював лікарем-фтизіатром, з 1962 року завідував стаціонарним відділенням. Закінчивши курси спеціалізації з оториноларингології та бронхології, лікував також пацієнтів з бронхологічними та ЛОР-захворюваннями. До слова, на курсах за спеціальністю «Фтизіатрія» директор Київського інституту фтизіатрії та пульмонології запропонував мені пройти також курси з торакальної хірургії при клініці Амосова. Але ще чотири місяці життя в столиці були надто дорогим задоволенням для молодого лікаря. Та й батьки, які залишилися жити в Старій Могильниці, потребували допомоги.
1972 року я захистив кандидатську дисертацію на тему «Серцево-судинна система при хіміотерапії хворих на туберкульоз легень». Моїм науковим керівником при написанні дисертації був професор Юрій Владиславович Кулачковський, якого вважаю своїм учителем і добрим другом.
Працюючи в Кременці, всю свою енергію та час віддавав лікувально-профілактичній роботі, створенню кращих умов для лікування пацієнтів протитуберкульозного диспансеру.
Новий період життя пов’язаний з ТДМУ
– 1972 року взяв участь у конкурсі на заміщення вакантної посади асистента кафедри туберкульозу Тернопільського медичного інституту, пройшов конкурсний відбір і відтоді почався новий період мого життя, пов’язаний з ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського.
42 роки, присвячені викладацькій, лікувальній та науковій роботі, вмістили багато важливих подій, які згадую з теплотою та хвилюванням. Навчаючи студентів, дбав, аби мої лекції, практичні та семінарські заняття були цікаві й змістовні, насичені демонстраційним матеріалом і прикладами з власного досвіду. Велику увагу приділяв роботі студентського наукового гуртка. Провадив наукові дослідження, присвячені вивченню стану серцево-судинної системи при антибактеріальній терапії хворих на туберкульоз легень, проблемам диференціальної діагностики туберкульозу та раку легень, бронхологічним і функціональним методам обстеження, геморагічним ускладненням при туберкульозі легень.
1993 року захистив докторську на тему «Диференціальна діагностика туберкульозу і раку легень у закладах протитуберкульозної служби». З вдячністю згадую дружню підтримку професора Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця Олексія Варфоломійовича Панасюка, чиї мудрі поради та настанови сприяли написанню дисертації.
Працюючи доцентом, а з 1994 року – професором кафедри туберкульозу ТДМУ, активно друкувався у фахових виданнях. Опублікував 243 наукові праці. Я також є автором двох підручників і трьох посібників з фтизіатрії, два з яких – англійською мовою. Маю чотири авторські свідоцтва на винаходи. Підготував двох докторів та одного кандидата медичних наук.
Родина – найдорожчий скарб
– Перепони на життєвому шляху завжди траплялися й трапляються. Хто допомагав вам їх долати?
– Моя дорога дружина. Своїми професійними успіхами великою мірою я завдячую саме їй.
– Ваша дружина теж медик?
– Ні, фізик-математик. Познайомилися в Кременці, де Людмила навчалася в педагогічному інституті, почали зустрічатися і незабаром справили весілля. Згодом дружина викладала у Кременецькому медучилищі. Чуйна, турботлива, вона допомагала мені в усьому. Дякувати Богу, сім’я у нас дуже хороша. Виростили двох дітей: доньку Світлану та сина Володимира. Обоє закінчили наш університет. Світлана – професор кафедри пропедевтики внутрішньої медицини та фтизіатрії, Володимир – доцент кафедри хірургії післядипломної освіти ТДМУ. Маємо четверо онуків. Уже й правнучки дочекалися. Тепло та турбота рідних додає наснаги й сил. Щасливий, що вони в мене є.
– Що ще зігріває душу?
– Спілкування з природою. В Івачеві, де маю дачу, природа розкішна. Приємно бачити, як ростуть деревця, які сам посадив, достигає городина. Поруч – озеро, ліс.
Кажуть, що життя – це насамперед дні, які запам’яталися. В Івана Теодоровича таких днів – не злічити. Каже, що, якби довелося, прожив би ці роки так само, працюючи самовіддано, сумлінно, з юнацьким запалом. Особливих статків не надбав, зате благословив Бог люблячою та відданою дружиною, розумними й добрими дітьми, онуками, правнучкою. Хіба це не є щастя?
27 травня у професора Івана П’ятночки – день народження. Вітаємо щиро та бажаємо доброго здоров’я й невичерпної життєвої енергії. Многая літа Вам, шановний Іване Теодоровичу!
Лідія ХМІЛЯР