Майже десять років жоден добрий почин чи важливий захід у нашому університеті не обходиться без духовного слова та благословення сотрудника парафії Св. Володимира Великого (с-ще Велика Березовиця) отця Ігоря Драпака. Власне, й у повсякденні о. Ігор допомагає майбутнім медикам глибше збагнути обрану професію, підтримує їх і скеровує, відповідаючи на духовні потреби сучасної молоді.
– Моя місія полягає в тому, щоб відповідати на духовні запити студентів, викладачів і задовольняти їх, – твердить о. Ігор Драпак. – Бути разом зі студентами, працівниками університету та свідчити їм Бога, давати їм приклад віри, відповідати на запитання, що хвилюють. Це теж важливий чинник, що впливає на формацію лікарів. Окрім того, відповідаю за організацію заходів щодо задоволення духовно-релігійних потреб студентів і працівників вишу.
– Нагадайте, будь ласка, як ви прийшли до нашого університету?
– Ще 2015 року після окроплення Йорданською водою адміністративного корпусу університету між ректорами ТДМУ Михайлом Кордою та Тернопільської духовної семінарії УГКЦ о. Іваном Римаром була укладена усна домовленість про співпрацю. Мене делегували втілювати ті добрі задуми в життя як префекта та викладача семінарії. На той час я також служив священником у церкві Святого Володимира у селищі Велика Березовиця.
Тож я почав відвідувати університетську спільноту, брати участь у тематичних заходах (різдвяні концерти, академії, присвячені видатним духовним особам, гаївки і т. д.), проводити зустрічі зі студентами. Після захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора богослов’я в Люблінському католицькому університеті імені Івана-Павла ІІ у Польщі ректор Михайло Корда запропонував мені викладати курс біоетики на кафедрі фізіології з основами біоетики та біобезпеки. Тож з вересня 2021 року я – асистент цієї кафедри.
– Часто ставлю це запитання нашим викладачам, запитаю й у вас: яке місце Бога у медицині?
– Місце Бога чи у медицині, чи в математиці, музиці або в будь-якій іншій справі завжди для людини мусить бути першим. Мудрець, філософ, вчитель Церкви святий Августин сказав: «Постав Бога на перше місце – й усе стане на свої місця». Бог як Творець найкраще знає людину в цілісності та Йому належить вся мудрість, повнота знань про людину. Якщо лікар вивчає медицину, досліджує людський організм, ставить собі за мету служити людському життю, піклуватися про здоров’я людини, то Бог є тим джерелом, з якого він найбільше може тієї мудрості почерпнути. Звичайно, потрібна велика праця, запозичення досвіду, вивчення всіх найсучасніших методів і засобів діагностики та лікування, але людина, яка ставить Бога на перше місце, завжди здатна мати цілісний підхід. Як казав Гіппократ, завдання лікаря – лікувати людину, а не хворобу. Власне, до цього зараз сучасна медицина й намагається повернутися. Тому віра в Бога, стосунок з Богом допомагають лікареві самому зберігати власну цілісність, внутрішню гармонію тіла, душі та духа й з таким цілісним підходом ставитися до пацієнтів.
– За вашими спостереженнями, серед сучасної молоді більше християн, агностиків чи атеїстів?
– Декларативно, як казали в нас у давніші часи, згідно з метрикою, то абсолютна більшість наших студентів-українців – християни. Адже вони були хрещені, носять християнські імена, виховувалися в християнських сім’ях. Агностиків зустрічав також. Вони були хрещені, але в якийсь час схилилися до агностицизму. Не зустрічав студентів чи викладачів, які ідентифікували б себе атеїстами.
Найбільша проблема нашої молоді – це формальне християнство. Так, вони хрещені, дотримуються християнських традицій, але духовної зрілості, на жаль, бракує, як й українському суспільству назагал. У радянський період, коли панував войовничий атеїзм, Церкву забороняли, всюди говорили, що Бога не існує, ще залишалося покоління, особливо у селах, старших людей, вихованих в істинному християнському дусі, які були вогниками, джерелами духовності. Зараз, здається, є свобода й Церква, але, на жаль, саме вдома цих вогників правдивої віри нашій молоді часто бракує, адже все-таки віра людини запалюється насамперед у родині. Втім, серед студентів часто зустрічаю людей глибокої віри, які намагаються втілювати у своєму житті християнські ідеали.
– З якими запитаннями чи проблемами звертаються до вас наші студенти?
– Найбільше запитань біоетичного характеру, тобто тих моментів, де відбувається стикування медицини та богослов’я, духовних і моральних засад. Зокрема, це проблематика абортів, штучного запліднення, сурогатного материнства. Запитують і про нашу обрядовість, християнські звичаї та традиції. Водночас часто є питання особистісного характеру. Сучасна молодь насправді дуже добра й вона потребує екзистенційного свідчення для свого духовного зростання. У вільній розмові мене часто запитують про покликання, про віру, про особисті духовні виклики. В приватних бесідах молодь просить духовної поради щодо складних життєвих ситуацій, сімейних обставин, стосунків з батьками, відносин хлопця і дівчини, сумнівів у вірі…
– Багато людей нині зізнаються, що їхнє серце наче скам’яніло, вони розчаровані, бо не можуть збагнути, чому Бог допустив це жахіття в Україні та не зупиняє. Як нам у нинішній час страшних випробувань війною не втратити віру й зберегти духовні сили?
– Війна – один з найсерйозніших викликів для людства. На жаль, історія людської цивілізації всіяна війнами. Коли я ще був дитиною, то дивувався, чому у Старому Завіті описано так багато воєн, а у Новому Завіті немає жодної, крім війни Добра та Зла вже наприкінці світу в книзі Одкровення. Старий Завіт описує життя людства в гріху після падіння прародичів, тоді як у Новому приходить Відкупитель, який звільняє людину від гріха. Але кожен має це відкуплення прийняти особисто.
Треба розуміти, що жахіття війни – це наслідок гріха, розриву стосунків з Богом. Якщо людина зі свого життя викидає Бога, а себе, когось або щось ставить на перше місце, то це стає найкращим ґрунтом для війни. Прагнення влади, грошей, впливу, егоцентризм і багато інших речей є причинами найрізноманітніших конфліктів. Мабуть, і хвилини не прожило людство без сутичок чи воєн у якійсь частині Землі. На жаль, зараз це є безпосередньо проблемою України, бо страшна війна прийшла на нашу землю.
Дуже добре пам’ятаю 1990-ті роки, коли росія воювала в Чечні. Хоча я був тоді досить малий, але мене вражала реакція людей на цю війну. Загалом у нас ніхто тим не переймався. В новинах говорили про чеченських екстремістів чи бойовиків. Припускаю, що більшість українського суспільства в тій війні була на російському боці, ставлячись до чеченського народу упереджено. Лише вже старенькі українські націоналісти, які самі пройшли підпілля УПА та сибірські табори, всі без винятку підтримували чеченців у їхній боротьбі за незалежність, бо знали, з яким ворогом ті мають справу. Цю свідомість українські борці за волю здобули дорогою ціною, а більшість з нас ще лише на шляху національного самоусвідомлення.
Якщо розуміти причини, вміти проаналізувати наслідки, то можна краще й швидше розв’язати проблему. Глобальною причиною всіх воєн є гріх. А у нашому випадку причина цієї війни – наша незрілість як народу. Незрілість національної свідомості, брак єдності та розуміння відповідальності кожного українця за долю своєї країни, а також брак віри в Бога. Саме ці причини зробили для нас цю війну неминучою. Аби мати свою державу і свій народ, треба боротися. Ми не доклали достатньо зусиль, щоб здобути це в мирний спосіб, тож тепер, на жаль, мусимо виборювати свою країну на полі бою. Це надзвичайно важко, це велике горе для багатьох людей, родин, але знову ж таки – чи всіх це глибоко зачепило? Видається, що ні.
Спілкуюся з нашими воїнами з 2014 року, а за час повномасштабного вторгнення – значно інтенсивніше, їжджу часто на схід з волонтерськими та духовними місіями.
Що робити, щоб не втратити стійкості? Насамперед, розуміючи першопричину, мусимо бути з Богом, аби ця війна припинилася й ми здобули перемогу. Маємо пережити своє особисте навернення. Кожен має жити вірою та просити Бога про припинення війни. По-друге, не потрібно боятися, бо де страх – там немає любові, говорить апостол Іван Богослов у Святому Письмі. Потрібно відважно та мужньо виконувати власні обов’язки. Не боятися ставати до лав Збройних сил України, не боятися волонтерства, не втрачати в тому запалу. Не потрібно боятися бути відповідальним і підтримувати ті ініціативи у суспільстві та владі, які є добрими й важливими. Підносити свій голос, коли є неправда, коли відбуваються речі, що шкодять країні та народові. По-третє, потрібно єднатися, а не ділитися. Так, аби перемогти, нам потрібно єднатися. Звичайно, ситуація непроста. На жаль, є чимало колаборантів, але навіть нині є українці в окупованих Криму, Донецьку, Маріуполі, в інших містах, які чекають на прихід українського війська, які борються, виконують певну місію на непідконтрольних територіях. Тож мусимо мати свідомість єдності, бути вдячними кожному, хто робить свій внесок для перемоги України. І водночас маємо щодня себе запитувати: а що я сьогодні зробив для наближення перемоги? Саме в цьому полягає християнський підхід, підхід любові, що дозволяє берегти себе від депресії, від розпачу, від страху та боротися далі. Іншого виходу в нас немає. Адже це війна не за території, не за землі, це війна за існування нас як народу. Це треба усвідомити.
– Нині часто у соцмережах поширюють ту чи іншу молитву із заувагою «дуже сильна молитва». Чи справді є певні духовні практики, які дають особливий захист від зла та натхнення до життя?
– Це «працює» трохи не так (усміхається). Віра – це міжособистісний стосунок людини з Богом. Живий стосунок! Бог каже нам, що хоче нашого серця. Він хоче бути з нами. Ми на Його подобу створені та маємо екзистенційний зв’язок з Ним. Він є в кожного з нас, лише не в усіх він активізований. Тому найважливіше тут – питання віри.
Щодо молитов. Молитва як релігійний акт, як час спілкування з Богом є дуже важлива. Сам Ісус Христос навчив нас молитви «Отче наш», у Старому Завіті маємо прекрасні молитви-псалми, є багато молитов, укладених Церквою. Можна й треба молитися власними словами – це дуже цінна молитва. Звичайно, при різному зверненні до Бога є різні типи молитов, але завжди в них має бути спільна риса – це молитва з вірою, щирістю, відкритістю перед Богом. Потрібно уникати порахункового чи «магічного» підходу у спілкуванні з Богом: я тобі, Боже, цю «сильну молитву», а Ти – мені маєш дати те, що я хочу. Найголовніше у стосунку з Богом і у спілкуванні з Ним – «Нехай Твоя буде воля», тобто довір’я до Бога. Це є дуже важливо. Такий підхід завжди має бути, коли про щось просимо у Бога. Загалом же мені імпонує вислів Святого Августина, який залишається актуальним вже понад півтора тисячоліття: «Працюй так, наче все залежить лише від тебе; молись так, наче все залежить лише від Бога».
– Щиро дякую за розмову й на завершення – ваші побажання студентам, викладачам і всім працівникам ТНМУ.
– Будьмо людьми! Будьмо добрими людьми, ревними християнами, відповідальними громадянами України й єднаймося, будьмо разом. Лише так зможемо дійти до Перемоги та збудувати гідну державу для нас і для наших нащадків.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА