Людина щаслива, коли здійснюються її бажання. І тоді вона просто світиться добром. Відчула цей потужний заряд живильної енергії в розмові з гостею нашої «Вітальні». Доцентка кафедри терапії та сімейної медицини ФПО Людмила Зоря каже, що саме життя дає їй мотивацію жити, допомагати пацієнтам і тримати власну точку опори, навіть попри війну.
«Дар творчості – від батька»
– Пані Людмило, від кого вам дісталося таке мелодійне українське прізвище?
– Від батька. Я із самого народження – Зоря. Мій тато дуже очікував сина, а на світ з’явилися дві дівчинки – я та моя сестра. Згодом, після заміжжя, ми все-таки залишили свої прізвища, хоча нас до цього ніхто не змушував. Уже крізь роки розумію, що це, напевне, якісь вищі сили так скерували, щоб ми отримали цей батьківський сакральний захист на все життя. Тата давно вже немає, але зі мною він завжди поруч. Знаєте, в житті з таким прізвищем дуже «зручно», бо пацієнтам «доктора Зорю» легко запам’ятати. Для мене ж це своєрідний оберіг, з ореолом світлого та теплого промінчика. Шкода, що я не змогла передати це прізвище своїй доньці, але є людська пам’ять, яка вічна. Тато вже багато років не з нами, а до мене й зараз приходять пацієнти, колишні знайомі, його друзі: «Це ви донька Валентина Григоровича? Пам’ятаємо цю чудову людину». Мені так зігрівають душу ці теплі слова.
– Дар до творчості теж успадкували від батька? Ваші колеги розповідають, що кращої ведучої святкової імпрези чи концертної програми годі було й шукати.
– Мабуть. Батько, незважаючи на юридичну освіту, був дуже творчою людиною, писав чудові вірші. Пригадую, як у дитинстві я декламувала його поетичні рядки зі сцени обласного суду, де тато тоді працював, під час новорічних святкувань. Згодом відкрив у собі хист до малярства, почав писати картини, більшість з яких дарував.
Як і хто мене «засватав» на «роль» ведучої в нашому інституті, вже не пригадую, але все розпочалося, коли наш заклад відзначав 30-річчя з дня заснування. Святкову імпрезу вирішили провести в ресторані, з’їхалися випускники з усіх куточків колишнього срср, відомі в медичних колах постаті, але це було обмежене коло людей. Тоді я сама сценарій цього дійства написала та була ведучою тригодинної програми. А вже наступний ювілей нашого вишу відзначали в «Березолі», я працювала в парі з професором Сергієм Климнюком. Ми тоді провели величезну роботу – спілкувалися з майбутніми учасниками дійства, писали сценарій, відпрацьовували ролі ведучих. Зранку – робота в клініці, а по обіді вже на репетиції, були за сценаристів і за режисерів. До речі, одяг ведучих на всі святкові програми я сама добирала. Якось замовила концертну смарагдову сукню, яка, очевидно, дуже мені пасувала, бо багатьом теж сподобалася. «Ми запам’ятали вас, Людмило Валентинівно, саме в цій сукні», – ще роки по тому отримувала компліменти від знайомих.
– Які епізоди з цього «богемного» життя збереглися в пам’яті?
– Особливо запам’яталося святкування 40-річного ювілею нашого інституту, саме тоді, коли йому надали статусу академії. У вщерть заповненій залі «Березолю» були присутні ректори вищих навчальних медичних закладів з усієї України, представники міністерства та голова Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. Він сидів у залі поруч тодішнього ректора Івана Семеновича Сміяна. «Звідки ви таку гарну ведучу запросили, мабуть, з філармонії? – запитав В’ячеслав Максимович у ректора. «От і ні. Це доцентка нашого інституту!» – з гордістю відповів Іван Семенович.
Згадалися зустрічі з ветеранами нашого інституту, які ми організовували в нашому драматичному театрі, щось на кшталт відомої в ці роки передачі «Від усієї душі». Це були незабутні години живого теплого спілкування.
Ще в ті часи було дуже популярним організовувати дні відпочинку для різних організацій, що їх ініціювала міська рада Тернополя. В парку ім. Тараса Шевченка на літній сцені виступали художні колективи, деякі виконавці, на увесь парк лунала музика, спів, жарти. Колектив медичного інституту гуртувався біля адміністративного корпусу, відтак святковою колоною ми вирушали до парку, всі займали глядацькі місця, а я своє звичне – на сцені.
Траплялися, щоправда, моменти, коли здавалося, що сил уже не вистачить, й я давала собі слово: ні, це вже остання моя концертна програма, але потім була ще одна, і ще, і ще, бо сцена – це річ дуже зваблива, вона має особливу притягальну силу. Щойно виходила до глядачів, усю втому ніби рукою знімало й я дарувала приємні емоції людям.
– Але ж дивно, що з такою творчою жилкою ви подалися в медицину?
– Медицина – це те, про що я з дитинства мріяла. Якось батько придбав для мене й сестри Аллочки путівки до піонерського табору. І ось посеред табірної зміни оголошують день самоврядування. Ми з радістю взялися втілювати свої ролі, комусь дісталася «посада» директора, хтось став піонервожатим, а мені доручили виконувати обов’язки лікарки нашого табору. Чому обрали саме мене й донині залишається загадкою. Але я зайняла своє робоче місце в медичному пункті, біля дверей якого вже із самого ранку вишикувалася черга за медичною допомогою. Хлопцям змащувала руки зеленкою та бинтувала «порізи», а дівчата про- сили крему на шкіру. Обідньої пори я йшла знімати проби в їдальню. Мені дуже припала до душі ця роль і я з великим задоволенням її виконувала, уявляючи, що я справжня лікарка. Це, мабуть, і була та перша сходинка до моєї майбутньої професії.
«Пророкували музичне майбутнє, але перемогло бажання стати лікарем»
– Батьки підтримали ваше бажання стати медикинею чи все-таки наполягали, щоб ви продовжили сімейну традицію?
– Ні, вони були лише «за», коли почули, що я хочу стати лікаркою. Можливо, в думках, батьки як висококваліфіковані фахівці-юристи й хотіли, щоб я продовжила династію, але мені приємно, що вони зважили на мій вибір. Узагалі ж вони підтримували мене в усіх справах і давали повну свободу дій. Мама записала мене в музичну школу, яку я успішно закінчила. Згодом ще й брала уроки гри на фортепіано у викладача музичного училища. Мені пророкували музичне майбутнє, але в моїй душі вже загорілося бажання стати лікарем.
– Чим запам’яталися студентські роки?
– Студентські роки – це розмаїття вражень. Були й поїздки на картоплю, й пісні біля багаття, й студентські дискотеки, й, зрозуміло, навчання, в яке я з головою поринула, бо це був шлях до моєї мрії. До речі, цього року, навіть попри складну ситуацію в країні, все-таки є намір знову зустрітися з однокурсниками, бо ж півстоліття минає, як закінчили наш університет. Спочатку ми зустрічалися щодесять, а потім щоп’ять років, і я завжди очолювала організаційний комітет наших зустрічей.
Група в нас склалася дуже сильна, навчалися всі майже «на відмінно». Зараз мої однокурсники – відомі науковці, професори нашого університету та висококваліфіковані фахівці інших медичних закладів України й навіть закордоння, так склалося, що більшість з них обрали хірургію.
«Душа прагнула роботи в клініці»
– Вашою спеціальністю стала терапія, точніше, кардіологія. Не шкодуєте, що обрали цей напрям?
– Жодного разу не пошкодувала. Але спочатку вступила до аспірантури й навчалася на кафедрі патологічної фізіології. Згодом – кандидатська дисертація, клініко-експериментальна робота була присвячена темі кисневого балансу в організмі. Багато уваги приділила саме стану серцево-судинної системи за гіпокінезії. А от на захист довелося їхати до москви, у виш з доволі промовистою, як на нинішні часи, назвою – Інститут дружби народів ім. Патріса Лумумби. Після захисту повернулася на кафедру, хоча для мене теоретична кафедра – не цілком те, чого моя душа прагнула, а прагнула вона роботи в клініці.
– Це те, що ви «намріяли» собі ще в далекому піонерському таборі?
– Так. Але шлях від мрії до її здійснення був доволі нелегким. Коли знайшлося місце на кафедрі терапії, то, незважаючи на диплом кандидата наук, довелося йти спершу на посаду старшої лаборантки, потім стала асистенткою. Минали роки, я працювала і в клініці, і зі студентами, займалася наукою. Це дозволило мені подати документи на посаду доцента кафедри терапії. Спеціалізація відбувалася переважно в кардіологічному спрямуванні, я працювала в кардіологічному відділенні другої міської лікарні Тернополя, а водночас займалася науковою роботою, й наразі в мене десь понад сотню наукових праць, серед яких і мої власні, і у співпраці з колегами-науковцями.
– Але ви ще й знайшли час, аби започаткувати власну справу. Відомо, що ви перша в Тернополі власниця кабінету УЗД-діагностики?
– Кабінет з’явився значно пізніше, а розпочалося все з того, що мені якось запропонували пройти в москві навчання з ультразвукового обстеження серця. В ті часи на Тернопільщині такої діагностики взагалі не проводили, але УЗД-апарат для нашої лікарні придбали, щоправда, старого взірця, зараз я дивуюся, як взагалі його можна було використовувати. Втім, на курси до всесоюзного науково-дослідного інституту кардіології я поїхала, бо була дуже зацікавлена. Так я, й справді, першою започаткувала методику ехокардіографії в Тернопільській області.
Варто сказати, що в моєму становленні як кардіолога дуже велику роль відіграв колишній завідувач кардіологічного відділення другої міської лікарні Дмитро Михайлович Виштикалюк. Це був лікар-практик високого класу, поза сумнівом, значима в моєму житті людина, в нього я багато чому навчилася. Так клінічний досвід і нові знання, що дозволили зазирнути всередину структур серця, стали новою точкою відліку мого професійного виміру.
Щодо приватної практики, то спочатку довелося придбати ультразвуковий апарат. Це було неймовірно важко, проте небесні світила й тут допомогли – апарат французького виробника я отримала. Але потрібно було ще й оформити документи на підприємницьку діяльність. Пригадую, як прийшла в податкову інспекцію, а там і духом не відають, як це робити. Податковий інспектор не знала, що мені відповісти, тому радитися побігла до керівництва. З великими потугами, але й це вирішили. Так я відкрила перший приватний кабінет УЗД-діагностики в приміщенні другої міської лікарні. Це зараз приватні медичні кабінети ледь не на кожному кроці, а 30 років тому це було в диковинку. Ніхто й не наважувався. Дуже переживала, бо ж можна було й «прогоріти». За плечима різне лунало: «Хай спробує? А чи вдасться?». Нерозуміння, заздрощі, гнітючий настрій та навіть глузування, все мені довелося пройти. І про «синдром білої ворони» теж знаю не на словах. Але хвалю себе за те, що не розгубилася та вистояла. Вважаю, що з гідністю пройшла цей непростий відрізок життєвого шляху, й зараз уже тільки отримую схвалення на свою адресу. Нині чимало в нашому місті кабінетів УЗД-діагностики, медичних центрів, але коли потрібна висококваліфікована допомога або ж перевірити складні діагностичні дані серцевої діяльності, то пацієнтів скеровують саме до мене чи моїх учнів.
– У вас, напевне, вже й власна наукова школа є?
– Наукова школа – це занадто гучно, а от учнів маю й не одного. Коли я відкрила свій перший приватний кабінет, то запрошувала своїх колег і молодих вчених проводити безкоштовні обстеження пацієнтів з науковою метою, так би мовити. За моїм сприянням побачила світ докторська дисертація професора Юрія Івановича Сливки, який наразі є асоційованим професором кафедри біомедичних наук університету Огайо ( США). Не можу не згадати чудову кандидатську роботу, тему якої я запропонувала нині вже професорці нашого університету Тетяні Бакалюк. Розповісти про всіх в одному газетному матеріалі, зрозуміло, неможливо, але скажу, що мені дуже пощастило на учнів, якими пишаюся. Тішуся, що допомагаю не лише пацієнтам, але й ученим, які рухають нашу медичну науку.
– Що нині у сфері ваших наукових інтересів? Чим насичені зараз ваші дні?
– Як завжди в пріоритеті – обстеження функції серцево-судинної системи, зокрема виявлення ранніх предикторів атеросклерозу. Після пандемії коронавірусної інфекції в нас з’явилося доволі багато пацієнтів з так званим постковідним синдромом, переважна більшість з них має атеросклеротичні ураження судин. Тому наше завдання – виявлення ознак ураження атеросклеротичними бляшками артерій на ранніх етапах з тим, аби вчасно розпочати лікування.
Щодо роботи кафедри післядипломної освіти, то цього навчального року ми запровадили нові сучасні методики навчання, які дуже ефективно себе зарекомендували. Спеціалізація лікарів відбувається за фахом «Функціональна діагностика» та «Кардіологія». На кафедрі проводять тематичні вдосконалення за п’ятьма напрямами. Тематичні вдосконалення, які я проводжу разом із завідувачем нашої кафедри, професором Мар’яном Васильовичем Гребеником, доволі популярні серед лікарів Тернопілля та інших регіонів. Окрім знань, це ще й гарна можливість створити якісне портфоліо для підтвердження в майбутньому своєї професійної кваліфікації. Гадаю, що ми вже давно стали таким осередком вдосконалення і підвищення професійної майстерності лікарів.
Велике значення приділяємо навчанню наших інтернів за первинною спеціалізацією з двох фахів – «Внутрішні хвороби» та «Загальна практика-сімейна медицина». Кейс нашої кафедри наповнений практично орієнтованими методиками навчання молодих лікарів. Скажімо, дуже ефективними виявилися щоденні клінічні конференції для інтернів, які застосовуємо вже не перший рік. Я їх ще називаю «моделлю професора Гребеника», бо це реальна допомога у становленні молодого лікаря. Це відбувається так: лікар-інтерн сам обирає пацієнта, працює з ним, а згодом готує мультимедійну доповідь, яку й представляє на цій конференції. Присутні – його колеги-інтерни, увесь склад кафедри. Після виступу, в якому висвітлюється клінічне обґрунтування діагнозу, методи лікування, відбувається обговорення. Кожен має можливість поставити питання спікеру, а він – дати відповідь. Іноді такі дискусії розгоряються! В процесі обговорення також виявляємо й помилки, даємо рекомендації, враховуючи сучасні протоколи лікування та діагностики певної нозології. На мій погляд, такі щоденні клінічні конференції дуже важливі для виховання сучасного лікаря-інтерна.
– Власну лікувальну практику залишили?
– Успішно продовжую приватну медичну практику, наразі очолюю сучасний медичний центр «Ультрадіагноз». Наші фахівці удосконалюються, ідуть в ногу з часом, опанували нові методики ультразвукового обстеження судин на верхніх і нижніх кінцівках. Зрозуміло, що не оминуло нинішнє життя у війні й наш центр, наразі надаємо безкоштовні послуги людям, які постраждали від рашистського вторгнення.
«Завжди треба підніматися сходами вгору»
– У вас таке насичене роботою життя, а що, на ваш погляд, потрібно, аби воно було повноцінним?
– Для повноцінного життя потрібне здоров’я. Важливо також мати мрію, бо мрії наповнюють наше життя змістом, барвами, допомагають пізнати себе. Ніколи не позбавляйте себе мрій. Повноцінне життя може бути лише під мирним небом. Гадаю, кожен українець це зараз відчуває.
– Що у вашому житті все-таки в пріоритеті – родина чи робота?
– Під час війни в моєму пріоритеті – праця, бо моя родина зараз розкидана по світах, донька з дітьми, моїми онуками, за кордоном і я за ними дуже сумую. Зять і старший внук в Україні, але я їх майже не бачу, вони займаються доброчинністю, волонтерять для фронту, доправляючи нашим захисникам автомобілі.
– Чи залишається у вас час на заняття для душі?
– Люблю квіти. Наразі цвітуть тюльпани, їх у мене кілька десятків сортів, ціле тюльпанове царство. В японців є національна традиція – милування квітами (ханамі), коли цвіте сакура. А я милуюся тюльпанами, тішуся, коли цвіте магнолія, маю багато екзотичних рослин. Ділюся посадковим матеріалом зі своїми колегами. Люблю спостерігати, як рослини зростають та люблю їх лікувати, бо вони теж хворіють. Свого часу зрежисерувала багато «профорієнтаційних» фільмів про наш університет і це теж було заняттям для моєї душі, одним з улюблених захоплень.
– Чи продовжили діти вашу стежку? Хто вони за фахом?
– Донька Вікторія також медикиня, вона – педіатриня й трохи працювала за фахом, але після других пологів у неї відкрився талант до народної художньої творчості, почала займатися художньою вишивкою, виготовленням сувенірів у національному стилі. Віка створила власний бренд «Коза-дереза» та стала доволі успішним митцем. Бере участь та організовує міжнародні виставки, її новорічні прикраси не раз займали призові місця в Європі та США, словом, несе українську культуру у світ і я безмежно щаслива, що маю таку доньку. Тішить, що вона знайшла собі професію до душі.
– Які людські якості найбільше цінуєте?
– Це правило трьох «П» – професіоналізм, порядність і патріотизм.
– Що може «зробити» ваш день?
– Вдалий день – це насамперед гарно спланований день. А гармонізувати його може будь-що: власний професійний успіх, досягнення моїх учнів, власна необхідність, яскраві промені сонця.
– Якщо дуже втомилися, то як «перезавантажуєтеся»?
– На природі. Споглядаю красу навколишнього світу, милуюся своїми квітами, красою природи й так наповнююся енергетикою Землі. Дуже люблю мандрувати, бо подорожі теж надихають, у туристичних подорожах відвідала всі країни Центральної та Північної Європи.
– У чому, на ваш погляд, сенс життя?
– Бути потрібною людям. Квапитися робити добро й знати, що всі матеріальні цінності – тимчасові, наш спадок, передусім творчий та духовний – це і є сенс. Принаймні для мене.
– Про що ваші мрії? Якщо не таємниця?
– Зараз у мене одна мрія – щоб закінчилася війна та настало мирне життя.
– Чи є у вас життєве правило?
– Мені до вподоби слова американської письменниці Белли Кауфман, внучки відомого письменника Шолом Алейхема, яка зберігала завжди оптимістичний погляд на світ і любила повторювати: «Завжди треба підніматися сходами вгору. Куди б це не привело». Це й моє правило по житті.
Лариса ЛУКАЩУК