У далекій юності Віктор Лотоцький мріяв стати військовим медиком. Нині він – підполковник медичної служби у відставці, досвідчений військовий лікар з понад тридцятилітнім досвідом, доцент, кандидат медичних наук, завідувач кафедри медицини катастроф та військової медицини ТНМУ імені Івана Горбачевського.
«Кафедру військової медицини зберегли»
– Вікторе Васильовичу, ліквідація військових кафедр у багатьох вишах України в минулому нині, під час повномасштабного вторгнення, для багатьох медиків відгукнулася проблемами. Як вам вдалося зберегти і кафедру, і матеріально-технічну базу наростити?
– Кажуть, хочеш миру – готуйся до війни, от ми й готуємося, ще з 1957 року, коли в Тернопільському державному медичному інституті створили кафедру військово-медичної підготовки. Щоправда, були періоди, коли її то розформовували, то знову відновлювали. Так, за незалежності України кафедру ліквідували 1993 року. У квітні 1997 року її в нашому виші знову відновили. Я та полковник медичної служби Ігор Михайлович Гарасимів стали першими з кадрових військових, що прийшли в часи її становлення вже на українському освітньому просторі. У нас була молода команда викладацького складу, яка мала великий досвід з організації медичної служби у військах і аж ніяк не мала досвіду викладацької роботи. Тому з вдячністю хочу згадати полковника Миколу Бенедовича Ярошенка, який з 1984 року працював старшим викладачем кафедри і мав великий досвід підготовки офіцерів медичної служби. Він став нашим першим наставником у педагогічній роботі, саме в нього ми запозичували досвід викладацької майстерності. Дещо згодом, коли кафедру очолив професор Ігор Романович Мисула, ми розпочали активну роботу над написанням українських підручників для наших студентів, що вийшли за участі викладачів Української військово-медичної академії та нашого університету – «Загальновійськова підготовка», «Екстремальна та військова фармація», «Військова токсикологія, радіологія та медичний захист» й низка інших. Він також заохочував нас до наукової діяльності й навіть став моїм керівником при написанні кандидатської дисертації. Коли ж 2006 року Кабінет Міністрів України видав постанову №1025 «Про заходи щодо оптимізації мережі військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів», то вже за чотири роки більшість кафедр у всій Україні були ліквідовані. Залишилися лише кафедри у медичних вишах Запоріжжя, Харкова та Тернополя. Зважаючи на потужну навчальну базу, кафедру медицини катастроф та військової медицини ТНМУ ім. Івана Горбачевського визнали регіональною для західних областей України.
З того часу наша кафедра не зупинялася на досягнутому, а лише розвивалася та покращувалася. З 2001 до 2022 рр. кафедру очолював професор Арсен Арсенович Гудима. Своєю цілеспрямованістю, ерудицією, невтомною активністю він привніс у роботу нашої кафедри багато нового. 2003 року кафедра змінила назву на кафедра медицини катастроф та військової медицини. Для проведення занять і навчальних зборів зі студентами на території навчально-оздоровчого комплексу університету «Червона калина» був створений навчально-тренувальний центр підготовки офіцерів медичної служби запасу. Викладачі кафедри організували та провели понад 30 науково-практичних і навчально-наукових конференцій, симпозіумів з військової медицини, екстреної медичної допомоги й медицини катастроф міжнародного, всеукраїнського та регіонального рівня, всеукраїнських чемпіонатів бригад екстреної медичної допомоги, з яких Міжнародний зимовий чемпіонат «Кременецьке медичне ралі» став регулярним, тощо. Перелік досягнень кафедри можна продовжувати й продовжувати.
Про рівень підготовки наших студентів свідчать результати їхніх вступних випробувань до Української військово-медичної академії. Щороку практично всі бажаючі проходять їх успішно. Лише торік 14 наших випускників обрали фах військового лікаря та вступили до лав академії. Зауважу, що дівчат у цій команді було значно більше, ніж хлопців – аж 9 осіб.
«Зростав у звичайній сільській родині»
– Професія лікаря потребує витримки, особливого відчуття відповідальності, емпатії. Це те, що прищепили батьки в дитинстві. В якому середовищі ви зростали?
– Зростав я у звичайній сільській родині, серед простих добропорядних людей у селі Смотрич Дунаєвецького району (нині Кам’янець-Подільської міської територіальної громади). Це дуже мальовничий куточок нашого Поділля, в якому моєму серцю любе кожне місце. Наша хата притулилася в невеличкому провулку, лише на шість дворів. Проте троє сусідів працювали медиками в лікарні – одна медсестрою, другий фельдшером. Була й родина Нейків – лікарів. Їхній брат, який теж народився та виріс на нашій вулиці, став доволі відомою в медичному світі людиною – це колишній ректор Івано-Франківського національного медичного університету, академік НАМН України, професор світлої пам’яті Євген Михайлович Нейко. За молодості в мого тата з ним склалися приязні стосунки, він навіть був у нього за дружбу на весіллі. Це була непересічна людина, дуже порядна та людяна. Можливо, саме тоді й проросли перші зерна мого майбутнього вибору. Остання зустріч відбулася на ювілейних урочистостях під час святкування 50-річчя нашого університету. В моєму серці збереглися гарні та теплі спогади про цю чудову людину.
Але сказати, що з дитинства я мріяв чи мав велике бажання стати лікарем, було б неправдою. Один мій дід був чоботарем, інший – гончарем. Мама Віра Іванівна працювала бухгалтером, тато Василь Тарасович – завідувачем господарства у «Сільгосптехніці», теж професія аж ніяк не не медична. Щоправда, пригадую, як мама одного разу сказала: «Може, й ти, Вікторе, як сестра, йди в медицину, бо лікар скрізь і завжди людям потрібний». Вона дуже поважала людей медичних професій. Моя сестра дослухалася маминої поради й одразу вступила до медичного інституту. Мені ж тоді здалося, що професія інженера лежить більше до душі, тому подався до політехнічного інституту, але там на мене очікувала невдача. Того ж року мене призвали на чинну військову службу до східної Німеччини.
«Зі своєю майбутньою дружиною навчався в одній групі»
– Отож, до медичного, як я зрозуміла, ви вступали вже після армійської служби?
– Але не одразу. Відслуживши два роки, я зрозумів, що трохи за ці роки розгубив знань. Тому вирішив поновити їх на підготовчому відділенні Тернопільського медичного інституту. Потрапив на вечірню форму навчання – вдень працював на комбайновому заводі, вечорами готувався до вступних випробувань. Вступив до медичного інституту 1982 року. Потрапив у шосту групу, де було багато студентів різного віку. Це нині в наших групах навчаються майже однолітки. Зі своєю майбутньою дружиною ми теж навчалися в одній групі.
– Як визначилися з вибором медичного фаху? Хто найбільше вплинув на нього?
– Ще навчаючись у школі, хотів бути офіцером, але після чинної служби це бажання трохи зменшилося. Але коли до інституту приїхали представники Саратовського медичного інституту з пропозиціями після четвертого курсу продовжити навчання на військово-медичному факультеті, мене ця пропозиція привабила. Хотілося справжньої чоловічої справи, яка містить елемент романтики, героїзму, мав на меті випробувати власні сили, та й перспективи професійного зросту теж вабили. Я почав цікавитися військовою медициною, шукав відповідну літературу. Було трохи часу, аби обміркувати це рішення, отож порадившись з батьками та дружиною (одружився після третього курсу, тому вже очікував на доньку), подав документи до цього навчального закладу й два роки – п’ятий та шостий курс продовжив навчання на військово-медичному факультету при Саратовському медичному інституті за спеціальністю «Лікувальна справа». Дружина з донькою залишилася в Тернополі.
«Роки військової служби мені стали у великій нагоді»
– Як призвичаїлися до нових умов в іншому навчальному закладі, далеко від дому, старих друзів?
– У мене з’явилася мрія – стати військовим лікарем, тому всі сили поклав, аби зреалізувати її. Мені було легко в навчанні, бо базова підготовка в Тернопільському медінституті була на високому рівні. Я читав багато медичної літератури, ми мали можливість асистувати на операціях, чергувати в хірургічному відділенні військового шпиталю, моїми улюбленими дисциплінами були військова хірургія, військова терапія. Я особливо ретельно до них готувався, бо знав, що вони обов’язково згодяться в моїй майбутній професії. Після закінчення військово-медичного факультету мене скерували на службу військовим лікарем в Німеччину. Наша військова частина була розміщена в лісах недалеко від Магдебурга. Спочатку я поїхав сам, а наприкінці листопада до мене приїхала дружина з донькою, якій вже було рік і дев’ять місяців.
Справа в тому, що після військово-медичного факультету у нас не було інтернатури, яку зазвичай проходять наші ровесники в цивільних вишах. Нас після шостого курсу одразу скеровували до війська й ми розпочинали виконання своїх обов’язків. Мене, молодого лейтенанта, призначили начальником медичного пункту, а через два роки начальником медичної служби розгорнутої артилерійської бригади – це майже 2000 особового складу, а також члени близько 300 сімей офіцерів і прапорщиків. Під моїм керівництвом було чи не 20 осіб особового складу – терапевт, стоматолог, провізор, фельдшери, медсестри тощо. Робочий день починався о 6 годині ранку, а завершувався о 24 годині. Бували й нічні виклики. Звісно, зверталися солдати з розмаїтими захворюваннями – в когось горло почервоніло, комусь нежить дошкуляє, були й «серйозніші» недуги – бронхіти, пневмонії. Не виняток й хірургічна патологія. Приходить якось опівночі військово-службовець зі скаргами на біль у правій пахвинній ділянці, до речі, цей випадок я дуже добре запам’ятав і як приклад часто розповідаю нинішнім студентам. Для мене це було як бойове хрещення, бо з хірургічною патологією мав справу вперше. Оглянув його, особливої гострої симптоматики не побачив, а може, хлопець вирішив відлежатися у медпункті, промайнула думка. Але все-таки вирішив відвезти його на консультацію до хірурга. Незважаючи на пізню пору, вирішив їхати до військового шпиталю до Магдебурга, очевидно, перебороло відчуття відповідальності. Через кілька годин солдата прооперували, а для мене це була наука – якщо маєш хоч найменший сумнів, а для людини це загроза життя, не зволікай та не перевищуй свої можливості.
Оскільки найближчий госпіталь від нас був за 40 кілометрів, то доводилося і жінок відвозити на пологи. Найбільше пацієнтів я мав взимку, бо грип, застуди людям дошкуляли, часом доводилося до 40 осіб приймати.
Узагалі ж роки військової служби мені як викладачу військово-медичних дисциплін стали нині у великій нагоді, бо лікар у військовій частині – це не лише лікування, а передусім – запобігання недугам, контроль за харчуванням, розміщенням військовослужбовців у казармах або на полігоні, дотриманням особистої гігієни, тому маю що сказати студентам. Багато було пережито, тому в нинішніх непростих умовах повномасштабного вторгнення, коли ми зіткнулися з бойовими реаліями, практичний досвід працює.
У 1990-ті роки, перебуваючи в Німеччині, ми стежили за подіями в Україні. Наша країна здобула незалежність й влада закликала військовослужбовців-українців повертатися та проходити службу на Батьківщині. Так я із сім’єю повернувся в Україну й мене скерували на місце служби до містечка Ізяслав, що на Хмельниччині. Роботи значно поменшало й для мене вона була нескладна, а мені хотілося використовувати власний досвід з більшою користю, тож вирішив пройти спеціалізацію з епідеміології. 1993 року пройшов навчання та знайшов і місце майбутньої праці – в місті Кам’янець-Подільському в поліклініці при військово-інженерному інституті.
– Вдалося застосувати нові знання на практиці?
– В армії за порушень елементарних санітарно-гігієнічних правил дуже легко може поширюватися будь-яка інфекція. Перший мій досвід був ще в Ізяславі. Я тоді саме проходив у Львові спеціалізацію та отримав інформацію, що в моїй частині яка перебувала на полігоні, виник спалах дизентерії. Причиною масового захворювання стало банальне порушення військовослужбовцями правил особистої гігієни – не помили руки перед прийомом їжі після прибирання ділянки місцевості, де стояла інша військова частина та де були хворі на дизентерію. Мене відкликали з навчання й разом з фахівцями профілактичного напряму протягом короткого часу ми побороли цей спалах.
Другий випадок, хоча їх трапилося чимало, стався вже під час служби в Кам’янець-Подільському. Військових охопила дифтерія. З’явилися групові спалахи цього захворювання. Цього разу мені було вже набагато легше, бо я мав відповідні знання та практичний досвід з ліквідації таких осередків. Для мене ця робота виявилася цікавою з точки зору фахівця, тож були певні плани розвинути та вивчити цю галузь глибше.
У медичних інститутах України починають відновлювати кафедри екстремальної та військової медицини. Зрозуміло, що ця звістка з’явилася в засобах масової інформації й військові між собою про це теж розмовляли. Отож на сімейній раді, оскільки моя дружина родом з Тернополя, ми вирішили повернутися в рідне місто. Звернувся з проханням про місце праці до тодішнього ректора Івана Семеновича Сміяна. Він радо зустрів мене, а я розповів, що навчався в Тернопільському медінституті, потім разом з нашими студентами продовжив навчання в Саратові. Ректор розпитав про мої професійні успіхи та чомусь посміхнувся, очевидно, його задовольнила відповідь. Так я 1997 року став старшим викладачем на кафедрі медицини катастроф та військової медицини нашого вишу. Коли обрав професію військового медика, й не сподівався, що колись стану ще й викладачем, навчатиму студентів, отримаю науковий ступінь кандидата медичних наук, вчене звання доцента.
– Чи багато зараз охочих навчатися військовій спеціальності?
– Упродовж останніх років кількість бажаючих пройти військову підготовку за програмою підготовки офіцерів запасу залишається майже незмінною – це 11-20 відсотків від загальної чисельності осіб, що навчаються. Водночас хочу зазначити, що після повномасштабного вторгнення росії в Україну кількість студентів, які вступають до Української військово-медичної академії, зросла і становить 15-30 відсотків від числа всіх, хто навчався за програмою підготовки офіцерів запасу. Я завжди наголошую студентам: ви перебуваєте на військовому обліку й у часи воєнного стану вас можуть мобілізувати. Але навчаючись на військовій кафедрі, ви отримаєте звання офіцера. Бо ж трапляються, і доволі часті випадки, коли висококласні хірурги, змушені на фронті виконувати обов’язки рядових, бо не мають офіцерського звання. Для країни це велика розкіш і додаткові витрати, бо використовують військовослужбовця фактично не за призначенням. І тут нічого не вдієш, ні начальник госпіталю, ні вище керівництво не здатні вплинути на те, щоб класний хірург оперував, а не робив перев’язки.
«Вірю, що Перемога – за нами»
– Зі своїми колишніми студентами підтримуєте нині стосунки?
– Пишаємося випускниками, які обрали цю доволі важку ношу, але й досягли чималих успіхів у військовій справі. Найкращі з них займають нині важливі посади в Збройних силах нашої країни та Національній гвардії України.
З початком військової агресії наші випускники долучені до медичного забезпечення підрозділів Збройних сил України. З багатьма з них ми на зв’язку, цікавимося їхньою роботою на війні, за потреби надаємо консультації. Маємо, на жаль, втрати – двоє наших випускників загинули під час виконання військового обов’язку: Віталій Безкоровайний та Олександр Прокопчук – посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького третього ступеня.
– У вас доволі напружена робота. Що допомагає зняти стрес, «перезавантажитися»?
– Природа. У мене чудовий сад, якому ще небагато років, але всі дерева посадив власноруч і коли навесні вони розквітають, то на душі легшає. Сідаю та просто спостерігаю за цим неймовірним видовищем. Влітку ж милуюся майбутніми плодами, доглядаю кожну яблуньку, грушу, сливку. Це допомагає відволіктися від нинішніх важких новин, а зміна діяльності рятує від буденності.
– Про що мрієте?
– Напевне, кожна людина зараз має одну мрію – найшвидше вигнати ненависного ворога з нашої землі. Вірю, що Перемога – за нами, інакше й бути не може. Хочеться, щоб усі наші випускники, військовослужбовці повернулися живими та неушкодженими з Перемогою, бо Світло має перемогти. Україна обов’язково постане з цієї рашистської темряви – вільною, незалежною та непереможною державою, бо в нас найкращі сини та доньки.
Лариса ЛУКАЩУК