Хотіла стати патологоанатоминею, та обрала спеціальність «Фізична терапія, ерготерапія». «Чим більше навчаюся – тим більше усвідомлюю глибину й необхідність цього напрямку, те, яка величезна його користь для людей», – мовить Софія Левицька, студентка вже четвертого курсу медичного факультету. ТНМУ Софія вдячна за знання та людей, зокрема, найкращу групу МТ-401, старостою якої вона є.
– Які риси студентки ТНМУ Софії Левицької допоможуть їй стати справжньою лікаркою?
– Напевно, впертість – у гарному розумінні цього слова, бажання завжди навчатися чомусь новому, допомагати людям, бути корисною для когось у цьому світі.
– Якщо б ви складали своє резюме, яка фраза в ньому була б найголовнішою?
– Умію ставити перед собою мету й поступово, крок за кроком досягати її.
– Що вам у собі подобається найбільше?
– Напевно, те, що, незважаючи на якісь перепони, все одно шукаю позитив і самомотивацію, адже усвідомлюю, що кожен шлях складається не лише з легких моментів. Тож завжди намагаюся думати позитивно, йти далі та не зупинятися на досягнутому.
– Чи є негативні риси, яких хотіли б позбутися?
– Самоїдство. Забагато міркую про те, що треба було щось зробити інакше, краще, сумніваюся у власних силах.
– На кого хотіли бути схожі в дитинстві?
– Навіть у дуже дитячому віці я не хотіла бути схожою на принцес, феєчок, як більшість дівчаток, не літала у нездійсненнях мріях. З раннього дитинства в мене складалося реальне бачення світу. Прагнула завжди бути схожою на маму, а стати такою, як тато. Мій тато Михайло Михайлович – лікар. Завжди бачила, як він допомагає людям і як люди вдячні йому за те, що він робить. Водночас захоплено дивилася на маму Галину Василівну, яка завжди підтримувала тата, намагалася допомогти йому, порадити. З дитинства пам’ятаю, що вона у будь-якій ситуації залишалася такою мудрою, спокійною. Там, де всі давно вже панікували б, мама знала, як діяти врівноважено. На неї я рівнялася.
– Ви – тернополянка?
– Ні. Я народилася в дуже мальовничому селищі Гусятин. Тут свого часу розташовувалися знамениті санаторії, де покращували своє здоров’я багато людей. Навчаючись в університеті, я приїжджаю додому кожних вихідних – до сім’ї, сюди завжди серце проситься, лише тут по-справжньому можу відпочити.
– Які миті з дитинства вам пригадуються передусім?
– Як уже згадувала, мій тато – лікар, за спеціалізацією травматолог. Коли я була маленька, він часто забирав мене з дитячого садочка та брав із собою на роботу. І ось приходить у лікарню жінка, яка впала з велосипеда та розбила голову. Тато – ургентний лікар, чергує. Я сиджу в ординаторській, щось малюю, а тато в перев’язувальній. Я все домалювала й мені терміново треба показати татові свій малюнок. Йду в перев’язувальну. Заходжу, стаю біля батька, показую малюночок, спокійно дивлюся на ту жінку, яка лежить на операційному столі, та кажу: «Тату, тату, що ти наробив?». Батько на секунду завмер. Не очікував, що я раптово тут з’явлюся. Гадав, далі буде плач, істерика. Адже як ще може відреагувати дитина на таку картину, де багато болю та крові? Але я показала той малюночок, розвернулася та пішла назад. Батьки, звичайно, потім дуже переживали, як далі це відіб’ється на мені, адже я була ще дуже маленька – чотири рочки лише. Але все було зі мною нормально.
– Коли остаточно збагнули, що медицина – це ваша стихія?
– З дитинства дотична до цієї справи, дуже часто приходила до тата в лікарню чи поліклініку, бачила, як відбуваються огляди пацієнтів, як роблять перев’язки. Для мене це було місце, де не відчувала жодного дискомфорту. Мабуть, так і прийшло розуміння, що більше в жодній галузі я себе не бачу. Хоча під час навчання у школі, звичайно, думалося різне: то буду кондитером, то стану вчителькою, то вже вступатиму в авіаційний. Розглядала багато варіантів, але впевнена, що ніде більше так комфортно не почувалася б, як у медицині.
– Що вам найбільше подобається у вашій спеціальності «Фізична терапія, ерготерапія»? Чому зупинилися саме на ній?
– Насамперед те, що це нова спеціальність, яка в Україні лише розвивається. Тож тут є можливість розправити крила та заявити про себе. Зізнаюся, я завжди гадала, що буду патологоанатоминею і мріяла стати саме нею. Утім, зваживши все, обрала реабілітацію. Чим більше навчаюся – тим більше усвідомлюю глибину та необхідність цього напряму, те, яка величезна його користь для людей.
– Що особливо вразило в ТНМУ, коли щойно вступили?
– Насамперед – масштаби. Коли приїхали подавати документи, зайшли в морфологічний корпус і перша гадка, що ти – маленька мурашка. Все таке величне! Якщо вже тут такий масштаб, то що нам ще покажуть? Що ще може бути більше? Але потім ми потрапили в адмінкорпус і зрозуміли, що більше може бути (усміхається). Таке захоплення було в мене від тієї величі! Вже тоді, на самому початку, прониклася цією атмосферою та відчула, що мені так хочеться тут вчитися! Це були незабутні відчуття.
– Навчатися в медичному виші важко?
– Якщо чесно, то важко. Але завжди важко вчитися тим, хто справді вчиться. Адже скільки б не вчився – завжди буде мало. Та коли приходиш на заняття, відповідаєш, гарно вивчив тему, володієш матеріалом, то це надихає та є стимулом вчитися далі, пізнавати нове, розвиватися.
– Знаю, що пробуєте себе у науці. Що саме вас цікавить?
– Після проходження третього курсу мене особливо зацікавила нейрореабілітація, адже дуже багато є пацієнтів з такими захворюваннями, тож хочеться вивчати цей напрям глибше. Але, звичайно, є багато й інших цікавих царин для мене, скажімо, реабілітація в педіатрії. До слова, нещодавно мала можливість на «Наукових пікніках» представити свою спеціальність тернополянам, оскільки мало людей насправді розуміють, що це таке.
– Фактично весь період вашого навчання випав на повномасштабне вторгнення. Як війна змінила ваш світогляд і ваше життя?
– Зрозуміла для себе точно, що хочу жити, розвиватися, працювати та померти в Україні. Звичайно, багато країн значно розвиненіші, мають високий рівень життя, де ти можеш, як кажуть, відчувати себе справжньою людиною. Але для чого відчувати себе справжньою людиною на чужині? Я захоплююся тими людьми, для яких Україна – не лише місце проживання, а й сенс життя. На початку повномасштабного вторгнення я з мамою, сестрою та племінницею поїхали в Польщу. І я швидко зрозуміла, що дуже хочу додому. Так, у нас низькі зарплати, погані дороги, люди, яких не змінює вже десятий рік війна, корупція, що надалі процвітає, та все одно хочеш сюди, віриш, що можеш щось змінити. У мене була можливість навчатися за кордоном, але сказала: «Не хочу, їду додому. Я навчаюся в Тернопільському медичному університеті, в мене там залишився тато, родина, там залишається моє серце». Не уявляю свого життя поза межами нашої країни. Так, світ хочеться побачити, але завжди птахи повертаються додому.
Щодо моєї спеціальності, то саме повномасштабна війна тут дуже багатьом розплющила очі: реабілітація почала розвиватися значно потужніше, адже багатьом військовим потрібна нині наша допомога – не лише фізична, а й психологічна реабілітація. Люди зрозуміли, що й для чого робимо. Нарешті в нашій медицині визнали належну цінність реабілітологів, фізичних терапевтів та ерготерапевтів.
– Які поради з власного досвіду дали б нинішнім першокурсникам?
– Поради всі ми вміємо давати (усміхається), та найкраще – слухати власне серце. Завжди обирати те, що підказує воно. Якщо вступаєш у медичний університет лише через те, що батьки хочуть зробити з тебе лікаря, – задумайся. Треба опиратися на власні почуття та прагнення. Якщо ж справді душа до того лине, то тоді треба намагатися ставати добрим фахівцем, адже лікар просто так, для галочки, не може бути. Якщо вже вибрав ту стежку, то йди нею впевнено, не сумнівайся в собі та не здавайся. І вчися, вдосконалюй свої навички все життя.
– Що вас надихає та додає сили у складні моменти?
– У мене є сім’я, яка завжди мене підтримає. Надихає й мотивує мене також рухатися далі результат власної праці та навчання. Коли бачу, що люди задоволені моєю роботою, це мене так тішить! Тієї миті мені хочеться літати та досягати дедалі більше й більше.
– Де й як любите відпочивати? Які маєте захоплення?
– З дитинства обожнюю грати на музичних інструментах, тому, коли хочу по-справжньому відпочити, просто беру в руки гітару. Двадцять хвилин – і відчуття, що я перезавантажилася.
– Каверзне запитання з дитинства: ви не хотіли бути феєю, та все ж уявіть, що ви таки фея. Якими надзвичайними вміннями хотіли б володіти?
– Хотіла б керувати часом. Саме час дозволяє нам зрозуміти цінність всього –наших рідних і самого життя. Якщо б могла, зупиняла б час тоді, коли куля летить у нашого воїна – просто, щоб відсунути його вбік. Час для парамедиків – це взагалі золото: за лічені секунди вони можуть врятувати життя людини. Якщо б могла, зупинила б час, аби мої батьки ніколи не старіли, щоб я залишалася завжди молодою. Але, на жаль, немає такої можливості – керувати часом. Тому нам просто треба вміти гарно його організовувати, щоб часу нам вистачало на все.
– Що найважливіше дав вам Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського?
– Окрім знань, він мені дав людей. Університет дав мені таких людей, в яких упевнена на сто відсотків. Вважаю, що в мене найкраща група, я аж ніяк не перебільшую. Ці люди вміють знайти спільну мову одне з одним, підтримувати, допомагати, співчувати. Дякую Богу й університету за те, що познайомили мене з ними. Нині з упевненістю можу сказати, що в мене є справжні друзі, з якими я дотична думками, поглядами, з якими зможу розвиватися надалі, після закінчення університету.
Дуже вдячна також ТНМУ, що познайомив мене з добрими спеціалістами, якими є наші викладачі. Це – професіонали, які живуть своєю справою. Вдячна ТНМУ, що можу вчитися в людей, які хочуть зробити з нас справжніх фахівців.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА