Доценту кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією ТНМУ Михайлові Процайлу – сімдесят. Він переступає цю межу з легкістю, ні за чим не шкодуючи й з вірою дивлячись у майбутнє. «Сімдесят – це коли на всі життєві перипетії дивишся вже з висоти власного віку», – жартує Михайло Дмитрович. Свою книгу життя він пише сам, зокрема й на сторінках «Медичної академії».
«У дитинстві програмується наша ментальність і майбутній вибір»
– Я народився у невеликому мальовничому місті Борщів, – каже Михайло Процайло. – Там у нас господарка була, сад, город, отож змалку мене привчили до фізичної праці. Воду носив, город поливав, допомагав батькам у всіляких домашніх справах. А от на літні канікули мене відправляли до бабусі у село, де вже дідусь займався моїм вихованням і дисципліну добре тримав. Мені довіряли найдорожче – корову, тож я прокидався доволі рано та йшов з нею на пасовище. А там вже чекали на мене друзі, які теж мали таке завдання. Нудно нам не було – доки корови молоко набирали, ми з хлопцями й у річці встигали досхочу накупатися, й у футбол пограти, й, чого гріха таїти, у карти «перекинутися». Ввечері гуртом поверталися додому, а на столі вже чекала смачна вечеря, бабуся наливала з глечика теплого свіжого молока, виймала з печі ще гаряченьких пиріжків і це було таке блаженство. Я й досі пам’ятаю смак цієї простої сільської їжі – бабиного борщу, вареників із сиром, з якими не зрівняються жодні лакітки світу.
Завдяки батькам я став тим, ким мені хочеться сьогодні себе відчувати. Не випадково згадав дитячі роки, бо там, у дитинстві, програмується наша ментальність, формуються та закладаються звички, налаштовується наш внутрішній камертон, наше персональне бачення світу. Від батька в мене схильність до медицини, він був ветеринарним лікарем. Любов до всього живого, форма поведінки у зовнішньому світі – від нього. Тато їздив у колгоспи, лікував тварин, робив їм якісь маніпуляції, а мені тоді дуже дивним здавалося, що якась незначна процедура може тварину на ноги поставити. Від мами у мене все, що стосується літератури, вона була викладачем французької, але загалом знала три іноземні мови й намагалася пробудити в мені літературний смак, здатність до інтелігентності. В школі мама керувала гуртком інтернаціональної дружби та листувалася з іноземними друзями. Пригадалося, як вона листувалася з французькою сім’єю, що мешкала в місті Авіньйон. Це було релігійне сімейство й на кожне свято – Різдво чи Великдень вони нам щось надсилали. Одного разу отримали пакунок з крашанками та святковими Великодніми листівками, на яких був зображений Спаситель, Матінка Божа. Яка це радість для мене була – подарунок з того, невідомого світу. Вони запрошували маму до Франції. Але чи реально було це в країні, де всі кордони закриті, а можливість вільного вибору задекларована лише на папері? Після кількох відвідин та спілкування з органами КДБ мама припинила листування з іноземцями. Так завершилася наша «французька» історія. Мені було невимовно боляче, що радянська залізна завіса ізолювала нас від усього цивілізованого світу, знищуючи християнські цінності та насаджуючи не властиві нашій нації наративи.
«Студентські роки – найкращі в моєму житті»
– Коли я закінчив навчання у середній школі, настав відповідальний момент і постало питання – ким бути? Велику роль у виборі професії відіграли батьки, за що їм дуже вдячний. Я бачив, як батько допомагав людям – удень і вночі, взимку, в тріскучі морози й розумів, що це нелегкий, але надзвичайно цікавий шлях, тож вирішив: буду лікарем. Успішно склав іспити й став студентом першого курсу Тернопільського державного медичного інституту. Студентські роки вважаю найкращими в моєму житті. Бібліотека, «читалка» у гуртожитку були найбільш популярними місцями, де збиралися студенти. Інформація про кожного викладача, кафедру швидко поширювалися за допомогою «сарафанного» радіо, чого не скажеш про тих студентів, які жили в орендованих квартирах. Описати життя в гуртожитку неможливо, потрібно самому пройти цей шлях, щоб відчути ті емоції.
Їжу готували самі, на поверсі була кухня з газовою плитою. Одного разу мати передала курку, яку я мав зварити. Оскільки приготування смаколика затягнулося, то попросив товариша, щоб він проконтролював цей процес, але на певному етапі птаха безслідно зникла разом з каструлею. Пошуки не увінчалися успіхом. Ходили слухи, що того дня старшокурсники відзначали якесь свято, тому в недовареної курки виросли крила. Мені з товаришем залишилося хіба ковтати слину й вдихати запах курячого бульйону.
Навчання було цікавим, особливо клінічні дисципліни, а не суспільні «науки» – марксизм, атеїзм та всякі їх різновиди протягом усього періоду навчання. Серед студентів поширеним був сленг – «марксистом ти повинен стати, а лікарем – не обов’язково». Комсомольські групи, щотижневі комсомольські та відкриті партійні зібрання з обов’язковим відвідуванням. Радянська держава дбала, щоб молодий лікар був «совєтскім чєловєком». Комсомольські ватажки мали пільги, отримували комсомольську стипендію, ми це розуміли й ставилися з певним скепсисом. Окрім навчання, ми займалися й художньою самодіяльністю, я відвідував заняття хору, з теплотою згадую нині його керівника Івана Кобилянського. До участі долучалися також викладачі, а любов до хорового співу зберіг дотепер.
Літні канікули – час будівельних загонів. Будували, копали все, що могли, зокрема, наш загін споруджував теплиці біля села Романівка, які досі забезпечують Тернопіль огірками, помідорами та іншою зелениною. Жили у вагончиках з усіма «зручностями». Раз на тиждень вантажівкою возили у лазню в Підволочиськ. Ніхто не скаржився, навпаки, пишалися, що здобули фах «муляра», «землекопа». Платили мало, на зароблені «рублі» в Тернополі купив «дорогий» набір авторучок і кулькової ручки у пластиковому футлярі, яким користувався довго, доки не «загубив» у гуртожитку. А ще відвідував гурток з анатомії, потім з хірургії під керівництвом досвідчених викладачів, хірургів-практиків. Студентські роки промайнули швидко. Інститут закінчив 1979 року .
Торуючи шлях до професії
Диплом лікаря за спеціальністю «лікарська справа» отримав з рук Героя соціалістичної праці Євгенії Долинюк, до речі, моєї землячки. Інтернатуру проходив на базі міської лікарні №2 в Тернополі. Пригадую свою першу операцію – видалення апендикса в поєднанні з розривом правого яйника у молодої жінки. Згодом була спеціалізація з ортопедії та травматології.
На посаді дитячого ортопеда-травматолога обласної дитячої лікарні я з 1982 року. Закінчив заочну аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію та став асистентом кафедри ортопедії й травматології нашого університету. 2008 року мені присвоєно вчене звання доцента. Моя практична робота завжди поєднувалася з викладацькою. Пройшов усі щаблі професійного зростання – перша, вища кваліфікаційна категорія дитячого ортопеда-травматолога. Очолював ортопедо-травматологічне відділення Тернопільської обласної дитячої клінічної лікарні, а також виконував обов’язки головного позаштатного ортопеда-травматолога управління охорони здоров’я облдержадміністрації. Робота травматолога не з легких, вимагала постійної «бойової» готовності, незважаючи на вихідні, свята. Серед фахівців, які надають невідкладну допомогу, навіть з’явився такий вислів: «Лікар, як і священник, повинен завжди бути здоровим, мати тверезий розум, незважаючи на погоду, пору року та сімейні обставини».
Праця з дітьми – особлива, бо кожен вік має свої особливості й це треба враховувати під час лікування. Пригадую, як одного разу хлопчина почув, що потрібно здати кров на «згортання», дитину готували до операції. Через деякий час, він мене й запитує: «Коли будуть брати кров з гортані?». І тут важливо дати правильну відповідь, заспокоїти. До п’яти років спілкування з дитиною відбувається переважно через маму, тому її роль в одужанні дитини – неоціненна. Батьки можуть дуже допомогти. Якось лікував хлопчика, якому було лише три місяці. Складна вроджена вада розвитку стопи – клишоногість. Оскільки інформація про сучасні методи тоді була недоступна, дитина отримувала «вітчизняне» лікування, ефективність якого не перевищувала 25 відсотків. Але наполегливість батьків, систематичні заняття, створили диво – стопа розвивалася практично нормально. Час ішов, хлопчик став студентом, до слова, нашого вишу, а на третьому курсі здобув золоту медаль серед юнаків України з пауерліфтингу. 2020 року став чемпіоном Європи, а 2023-го встановив світовий рекорд. Результат дав про себе знати і не зник через 23 роки!
А ось інший випадок. Дівчинка одразу після народження мала рідкісну вроджену патологію – вивих кісток гомілки. За всю свою практичну діяльність я вперше зустрівся з такою патологією, інформації в наукових джерелах тоді не було, лише певні повідомлення в медичній літературі. Вивих вдалося вправити без операції. Хвора ніжка нічим не відрізнялася від здорової. Через 18 років випадково зустрів цю дівчину, студентку педагогічного університету. Займається спортом, ходить на високих підборах, практично здорова. Але я дав їй ще одну рекомендацію – пройти генетичне обстеження, аби запобігти такій патології в майбутньої дитини.
Діти завжди залежні від дорослих – і доволі часто від нерозуміння, невігластва власних батьків. Якось я виявив у дівчинки дисплазію кульшових суглобів. Розказав батькам, як потрібно лікувати дитину. Але вони чомусь більше повірили «інтернету», деякі елементи лікування мама взагалі ігнорувала, а батько мав свої погляди на цю недугу. У підсумку – дитина не отримала адекватної терапії, що призвело до вивиху обох стегон. Але батьки себе винними не вважали, поїхали до столиці шукати «правильного» лікаря. От тільки здоров’я та якість життя дитині, хтозна чи повернеш.
Узагалі ж нинішня ситуація в ортопедичній царині доволі невтішна – скорочення молодих мешканців нашої області та зростання ортопедичної патології, зокрема, дисплазії кульшових суглобів, клишоногість, кривошия, сколіоз, кіфоз, плоскостопість, остеохондропатія вражає дітей. Ці проблеми висвітлюю на курсах удосконалення лікарів широкого профілю. Намагаюся донести до педіатрів, ортопедів, сімейних лікарів, хірургів найсучаснішу інформацію. Цікаві випадки з практичної діяльності вивчаю зі студентами старших курсів, долучаю до наукової студентської роботи. Молодь з більшим інтересом сприймає досвід з практики, ніж стандартну інформацію, обмежену вузькими рамками навчального процесу.
Розмірковування про нинішню медицину
– З погляду завідувача ортопедо-травматологічного відділення та позаштатного дитячого ортопеда-травматолога області, мені видається, що медицина України переживає наразі тяжкі часи. Планове надання меддопомоги стало обмежено доступне, на прийом до лікаря інколи потрібно чекати декілька місяців. Оперативні втручання тепер дорогі, особливо якщо застосовують імпланти іноземного виробництва. Можливо, це не так обтяжливо було для пацієнтів, якщо б страхові компанії покривали ці витрати. Але ж страхова модель охорони здоров’я в нашій державі відсутня. Реформуючи галузь, ми цілком відійшли від старої радянської системи, але взяли лише деякі елементи передової сучасної медицини. Низька платоспроможність українців, важкий економічний стан країни загострюють ці суперечності, а це негативно впливає на здоров’я дітей. Кількість запущеної ортопедичної патології серед молоді зростає. Кривий, горбатий, сліпий захисник Батьківщини не спроможний повноцінно виконувати свої завдання – біг, метання гранати, стрибки через перешкоди, прицільний вогонь… На фронті виживає сильніший та розумніший (хитріший). Звідки взятися здоровому поколінню, коли спортивні гуртки, санаторії є платними, а дитина більшу половину вільного часу перебуває за комп’ютером, не займається спортом, коли її свідомість перенасичена агресією через неконтрольований перегляд розважальних мордобоїв, фетишизм сили та жорстокості. Алкогольні напої стали доступними для дітей, смак алкоголю вони часто знають з раннього віку. Україна поступово спивається. Це і мої спостереження, і результати останніх досліджень.
«Син у нас виростав абсолютно незалежною людиною»
– Син Олексій зараз на фронті, боронить Україну. Ми з моєю дружиною Надією виховували його в патріотичному дусі. Мешкаємо у Великих Гаях і я намагався, щоб син розвивався так, як його міські однолітки, часто навіть на велосипеді возив до Тернополя на всілякі дійства. Там і вірші читали, і постановки різні були, тож він пішов до сільської школи вже маючи певний досвід комунікації. Вчився Олексій доволі добре. Від моєї мами успадкував схильність до мов і вимогливість до себе. Вільно спілкувався англійською. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення і його викликали у військкомат для перевірки документів, він вирішив іти на фронт, а ми не заперечували, бо поважали його рішення. Пригадую, як пішли із сином до крамниці й я купив йому все необхідне, трохи допомогла сільська рада й він поїхав. За роки служби чимало довелося йому пережити, не раз заглядала у вічі смерть, не одного побратима врятував він на полі бою. Для психіки молодої людини це шок – зранені та військові, які стікають кров’ю, відірвані руки, ноги на полях битв. Спочатку Олексій був санітарним інструктором і надавав невідкладну меддопомогу нашим хлопцям у бліндажі – накладав турнікети, робив знеболення, підтягував поранених до медичного пункту. Цей період для нього був дуже важким, отримав контузію, лікувався, до слова, й зараз має запалення легень, бо у бліндажі в таку погоду можна уявити собі, яка температура та вологість. Коли ж син захистив дисертаційну роботу та отримав ступінь доктора філософії, його перевели у медичний пункт, там він теж надає меддопомогу нашим воїнам, але вже на стабілізаційному етапі. Свій ювілей – 30 років відсвяткував у бліндажі біля містечка Гуляй Поле.
«Спів додає моєму життю фарб та емоцій»
– Я люблю, коли всім добре. Люблю, коли звучить дитячий сміх. Люблю, коли «Україна» звучить радісно. Люблю поратися на городі, доглядати сад, подорожувати. Такої краси нашої держави я не бачив ніде. Тернопільщина надзвичайно багата історією, стародавніми замками та неймовірною красою природи. Коли я спілкуюся з краянами, то одразу знаю, звідки приїхала мама та дитина. Якщо пацієнт відповідає – «да», то це, ймовірно, Кременецький район, а якщо дитина отримала опік через необережне поводження з «пательнею», «ронделем», то вона з півдня Тернопільщини. Вживання закінчень «-си» та «-ся» означає, що людина прибула з Бережанщини, Зборова чи Теребовлі.
Надзвичайно люблю співати. Навички хорового співу отримав ще в інституті й вони дуже знадобилися, коли став співати у церковному та аматорському народному хорі села Великі Гаї. Запам’яталася Cвята Літургія нашого хору у Львові у соборі Святого Юра. Прекрасна акустика, архітектура. Після виступу вирішили піти у знамениту «Криївку». Підвальне приміщення, тьмяне освітлення, стіни з грубого неотесаного каменю. На стінах – старі пожовтілі світлини повстанців, старовинна зброя, каганці, гільзи. Звучить легка музика невизначеного стилю. Попросили офіціанта дозволу заспівати наші патріотичні пісні. Він дозволив, але не голосно, бо сильна акустика. І ось чотири голоси вже заповнили простір криївки, відвідувачі завмерли, на очах заблистіли сльози:
Прокидайтесь хлопці,
Йде москаль з війною,
Добувайте з-попід стріхи
Дідів свою зброю.
Встали наші хлопці –
Славні галичани,
Залунало по всім світі
Українське: «Слава»…
Збіглися всі офіціанти, просили ще заспівати. І ми заспівали славетну «Червону калину», автор якої наш земляк з Чортківщини. Питали, звідки наш колектив? З файного міста Тернопіль!
Запам’яталася поїздка в Київ, Свята Літургія на Аскольдовій могилі, де спочивають студенти, оборонці Крут, віддали шану й Кобзареві на Чернечій горі. Здивувала «психологія» жителів Черкащини. В більшості сіл біля сільської ради стояв Ілліч у гіпсовому «пальтішку» із слідами пташиного посліду та наліпленої бронзової фарби. У нас, на заході України, «ленінопад» уже давно минув, а там – навіть не починався. Цікаво, яка думка цих жителів тепер, у часи повномасштабної агресії.
Щороку разом з пісенним колективом їду на фестиваль «Дзвони Лемківщини» у містечку Монастириська, у пісенні тури селами, збираємо кошти на ЗСУ. Зауважив, що села зараз напівпорожні, серед глядачів переважно жінки та старші чоловіки, молоді практично немає. Радості мало, символічна могила у селі заповнена полеглими молодими солдатами… Гірко це усвідомлювати. Але я оптиміст по житті, дивлюся в майбутнє з надією та вірю, що наша Україна й це випробування подолає. Хірургічним методом усю рашистську нечисть відріжемо. Це болісний та тривалий процес, але інакшого виходу просто бути не може, ми заплатили надзвичайно високу ціну, щоб не повернутися в «русскій мір».
Підготувала Лариса ЛУКАЩУК